26.08.2012
Я депутатом не стала, та мені не байдуже майбутнє нашого села
Я депутатом не стала, та мені не байдуже майбутнє нашого села Коли в селі з’являється нова людина, її сприймають насторожено – нічого не вдієш, так у нас повелося здавна. А якщо у неї є ще й власний бізнес, їй довіряють і того менше. Валерії Ісаєвій знадобилося всього лише два місяці, щоб мешканці Софіївської Борщагівки почали їй довіряти, адже її передвиборче гасло -  «Щастя – це щоденна праця над майбутнім. Слово – тримаємо! Справу – робимо! Працюємо – для людей!» - не просто слова.

З’явилася вона тут не так давно – облаштувала на придбаній земельній ділянці готель і розпочала свою підприємницьку діяльність. Під час перевиборів у травні балотувалася до сільради депутатом, але не пройшла. Натомість стала членом виконкому. Та мешканців своєї вулиці Садової не полишила наодинці з проблемами – разом із однодумцем Сергієм Бойко намагається допомогти максимально та має ще багато планів для облаштування села.

«Можна до Вас звернутися як до депутата, який не пройшов?»
Саме так до неї звертаються люди. Востаннє до неї звернулася мешканка села, в якої  півроку не працює радіоточка. Куди не зверталася – все безрезультатно. Лише порожні обіцянки та поради звернутися до іншої служби або представника влади. Не полишає й соціально незахищені верстви населення, займається влаштуванням необхідної операції для пенсіонерки, змогла  допомогти дідусю, який понад півроку оббивав пороги, щоб поруч спиляли стару березу, та тільки чув: «чекайте, наступного року, в інший раз». Валерії Володимирівні знадобилося на це часу значно менше: і на оформлення дозволів, і на те, щоб найняти бригаду, яка спиляла те дерево…
«Мене дивує байдужість людей, які живуть тут від народження, - коментує вона. – Я тут людина нова, і то мрію своїм партнерам говорити з гордістю: мій готель знаходиться у Софіївській Борщагівці. Хочеться, щоб село стало ошатнішим, красивішим, комфортнішим. Маючи значний потенціал для економічного та соціального розвитку, село не використовує свої можливості.»
Їй і справді не байдуже. На своїй вулиці вона займається організацією жіночої ради, яка слідкуватиме за дотриманням благоустрою, візьме шефство над дітьми з малозабезпечених родин. Хоча іноді стикається з тим, що люди насторожено сприймають благодійну допомогу. У таких випадках, особливо, якщо це – віруюча людина – допомогу надають через отця Володимира, який бере активну участь в житті своїх вірян.

Храму - бути
За словами отця Володимира, храму у Софіївській Борщагівці не було ні до, ні після революції, хоч це і землі монастиря Софії Київської. Тут жили прихожани Микільської слободи, храмів Петропавлівської Борщагівки та Жулян. Будувати його почали ще 5 років тому, як і недільну школу для дорослих та для дітей, реабілітаційний центр для надання допомоги тим, хто її потребує – як моральної, так і матеріальної. І, як зазвичай це буває, - зупинилися через нестачу коштів.
«З появою Валерії все змінилося, - розповідає отець Володимир. – Ми хоч і знайомі недовго, та вже багато зробили - завершуємо роботи з будівництва та облаштування верхнього храму (адже хто схоче вінчатися в підвалі?), облаштовуємо недільну школу, закінчуємо цоколь храму та каплицю при храмі у Вишневому, де відспівуватимемо душі померлих.»
У недільній школі, завдяки отцю Володимиру, діти не лише вчать Закон Божий і хоровий спів, а й ліплять, малюють, вишивають – розвиваються як морально, так і естетично, привчаються до красивого, влаштовують найрізноманітніші фестивалі, конкурси. А ще неодноразово вигравали першість по бісероплетінню на конкурсах Київської області. Ініційований отцем Володимиром фестиваль «Софіївські Дзвони», приурочений до свята Казанської Божої Матері, минулого року приймав понад 370 дітей.
«Дізнавшись, наскільки отцю Володимиру було складно здобути довіру людей, - розповідає Валерія, - була вражена. І безкоштовні відспівування душ померлих служили, і допомагали знедоленим, щоб лише люди хоч на службу прийшли. А нині йому вдається на безкоштовні заняття з дітьми долучати відомих, сильних спеціалістів. Не допомагати йому в цій благодійній справі, яка стосується кожного з нас, просто не можна. Він часто звертається до нас по допомогу. За його проектом облаштовуємо капличку, храм, цоколь… І з 1 вересня я викладатиму малювання діткам не лише в недільній школі, а й у дитсадочку – це мені близько до душі, як педагогу-психологу за фахом.»

Соціальна активність може бути ефективною
Навесні працівники дитячого садочку в розмові з Валерією поскаржилися, що їм катастрофічно не вистачає сучасного інвентарю для догляду за прилеглою територією, складно виводити дітей на прогулянки в чагарники. Розуміючи важливість прогулянок для малечі, Валерія Володимирівна подарувала дитсадочку сучасну газонокосарку. Але так як там працюють лише жінки (нічого не вдієш – так було завжди), вона направила своїх працівників їм на допомогу.
Окремо, піклуючись про дітей, які лише мають вступати до першого класу, полишають світ дитинства та починають крокувати до знань, за власні кошти та кошти партнерів, першокласникам подарували яскраве та необхідне шкільне приладдя. Влітку ж, хоч садок і не працював, не припинялася соціальна робота - за допомогою завідуючої роздали діткам малозабезпечених сімей фрукти та  домовилися їм допомагати надалі.
А на День села, що цього року співпав із 9 Травня, влаштували разом із бізнес-партнером, підприємцем, членом виконкому Сергієм Бойко, розваги для малечі - для діток на території школи встановили безкоштовний батут, при вході на стадіон - палатку «Б-52», де разом із дітками та мамами малювали, дві палатки з безкоштовним частуванням. Ще грали з дітьми в різні активні ігри, привозили безкоштовне морозиво, аніматорів, художників.
«Батьки потім до нас підходили й говорили, - згадує Валерія, - що такого веселого та цікавого розважального свята у них ще ніколи не було. У мене був шок, коли мамочки з дітками запитували: скільки коштує помалювати? І не вірили, що це може бути безкоштовно. Діткам це так сподобалося! Вони були такі щасливі, що їх розмалювали! Хто хотів стати Бетменом, хто – метеликом… Весело було всім. Ми були дуже здивовані тим, що на день села, крім нас, більше ніхто не виставився безкоштовно: свої на своїх заробляли. Але ж День села – свято всієї громади. Мені, наприклад, такий підхід не зрозумілий.»

Головний чинник – людський фактор
Ми – в офісі. Передивляємося фото, на яких – веселі, щасливі софіївчани, поруч них – усміхнена Валерія. На перших світлинах вона у дитячому садочку та школі діткам вручає подарунки, на іншій - за одним столом із трирічною дівчинкою малює для її мами в подарунок сердечко. Валерія – цікава співрозмовниця. І запалює своїм завзяттям мимохідь – розмовляючи з нею відчуваєш: ти також можеш змінити своє життя на краще. Особливо, якщо ти – не один. Так наша розмова переходить від справ благодійних до роздумів про наше життя.

Валерія: - У нас – свій бізнес і є все, що потрібно. Просто хочеться, щоб село стало яскравішим. А проблем тут чимало. І всі потребують нагального вирішення. Хіба ми не зможемо привести до ладу ті ж бордюри? Чому б не прийняти рішення, щоб на кожній вулиці люди самі слідкували за чистотою? Для малозабезпечених можна створити пункти прийому необхідних речей при тій же церкві, щоб потім їм роздати, або створити соціальний фонд допомоги дітям малозабезпечених сімей і організувати на допомогу підприємців, яких тут чимало. У садочку є басейн – чому б його не привести до ладу? Не можуть батьки заплатити за курси розвитку – зробіть муніципальні. Чому б не провести роботу з безробітними і не долучити їх до тих же громадських робіт? Наші люди і діти не гірші, ніж інші. Хтось і намагається щось зробити власними силами, але без підтримки у них опускаються руки.

Кор.: - Саме Ви маєте цю підтримку?
Валерія: - Ставлення до нас неоднозначне. У мене раніше такого досвіду не було взагалі. Важкувато, але є й однодумці, а є й такі, хто говорить: добре, давайте, а самі спостерігають звіддаля, чим усе закінчиться. Та ліпше вже так, ніж перешкоджати нам у роботі, зводити бучу з буденних подій, аби відвести увагу від нагальних проблем села.
Тут також живе багато наших друзів, які розповідають нам про проблеми в селі: десь - заливає, а там каналізації взагалі нема. Так і повинно бути: хто може, повинен допомагати іншим. Для мене досі загадка, чому тут сусіди взагалі між собою не спілкуються, хоч у них паркан стоїть до паркана, а вони навіть інколи не знають хто живе з ними поруч!?
Я - член виконкому в соціальній комісії. І з усіма намагаюся знайти спільну мову. Просто тим, хто вже обирався раніше, спочатку потрібно подумати, прорахувати, кілька разів зважити, обрати спосіб, тощо. А ми, молоді цілеспрямовані підприємці, які самі створили власне життя, досягли успіхів у бізнесі, пройшли нелегкі 90-ті, самостійно подолали економічну кризу на своїх підприємствах, не скорочуючи чисельність персоналу, а відкриваючі додаткові робочі місця, намагаємося все втілити в життя якомога швидше, адже сучасний світ вимагає думати та діяти швидко, проте виважено.
Якщо до нас ще хтось із депутатів приєднається і при цьому буде підтримка від сільського голови та громади, гуртом ми багато змінимо на краще в нашому селі. Я, як член Партії регіонів, намагаюся власним прикладом показати, що серед нас є чесні, небайдужі люди, яких цікавить майбутнє нашого села, дітей.
Людей можна зацікавити навіть на власному прикладі, а всі проекти втілити в життя, маючи однодумців. А якщо щось робити, то лише на совість, інакше не потрібно взагалі нічого починати. Одна я можу небагато – банально не вистачає часу та інколи фінансування, просто додаткових рук, а коли це робиться цілеспрямовано, з залученням більшої кількості людей, тоді - краще. Тому ми зараз шукаємо підтримки і в сільського голови, і в депутатського корпусу. Якщо знайдемо спільну мову, від цього населення лише виграє. Я якщо ж нас не почують і не підтримають – продовжуватимемо діяти, проте будемо вибирати пріоритетні питання, зважаючи на наявні можливості. Але надія, як кажуть, помирає останньою.

Кор.: - Тоді виникає питання довіри людей до влади – на скільки вони їй довіряють, щоб підтримати її починання.
Валерія: - Правильно. Якщо люди повірять владі, вони підуть за нею. Візьмемо хоча б тих, хто живе по вул. Садовій. Якщо я попрошу, вони підуть за мною. А коли я тут тільки-но з’явилася, то ніхто й дверей не відкривав. Потім роззнайомилися, і вже в день виборів багато хто на дільниці, перед членами комісії говорили: «Я голосую лише за тебе».
Нічого, що я не пройшла. Але в мене були ці голоси. Люди мені повірили. При чому, я їм навзаєм нічого не обіцяла. Та одна я нічого зробити не зможу. Зараз дружимо з колишнім опонентом Артемом Якимцем - то він мені допомагає, то я йому, і намагаюся налагодити контакт із депутатом вул. Садової.

Кор.: - Це буде перша спроба співпраці?
Валерія: - Поки що так. До цього у нас такої співпраці не виходило. У депутата більше можливостей, повноважень - від його запиту відмахнутися не можуть. А у мене, як члена виконкому, таких повноважень немає. Головне – від такої співпраці виграють люди. І повірять у дієвість влади, якій не байдуже до їхніх проблем, яка робить реальні добрі справи. А не поговорили перед виборами – й на тому все.

Кор.: - Як на Вашу думку: чому ставлення у людей до влади завжди було неоднозначним?
Валерія: - Думаю, проблема не у владі як такій. Головне – людський фактор. Одна людина може стільки дати негативу, що він потім проектується на всіх. Тому ми мусимо тепер доводити на ділі, що ми – хороші.
Не можна говорити: ця влада – хороша, та – погана. Все залежить від того, на скільки людина готова продовжувати, прийшовши до влади, втілювати в життя свої проекти. Віру у владу вбиває небажання дотримувати дані обіцянки. Згадайте помаранчеву революцію, на якому ми тоді були підйомі. Тоді ми насправді вірили в кардинальні зміни на краще. І що отримали натомість? Розбиті надії, не підтверджені на практиці обіцянки… Розчарування. Якщо людина слова, то, прийшовши до влади, вона виконає те, що обіцяла, яких би зусиль їй це не коштувало.
Далеко ходити не треба - зараз прийшла нова влада в особі Олеся Кудрика. Він також обіцяв багато. Наприклад, що в селі центральні вулиці будуть облаштовані. Але ж ми так із року в рік ніколи не дійдемо до тих, що в глибині села. А депутати навіть не намагаються відстояти інтереси мешканців своїх вулиць. От вам і людський фактор, не влада в цілому. Немає в бюджеті коштів – долучіть підприємців. Щоб потім не виправдовуватися: не було можливості. А ви її шукали? Невиконання обіцянок викличе недовіру людей до влади в цілому. Тому зараз ми мусимо доводити, що не влада винна в цілому, а лише конкретні люди. Не Президент, не губернатор, а конкретна людина, яка не виконала дані обіцянки.
Дрібними справами теж потрібно займатися, не опускати руки. Знову ж таки: людський фактор. Прийдеш просити щось зробити, чуєш: а воно тобі треба? Сам наймаєш спеціалістів і робиш, бо знаєш: люди чекають допомоги - самі вони цього не зроблять. Люди вірять у те, що ти, знаходячись при владі, їм допоможеш. Тому ти йдеш і робиш. Бо ти – обіцяв. Я не можу просто інакше. Якщо я пообіцяла, виконаю, інакше мені потім буде соромно дивитися їм в очі.

Підсумовуючи нашу розмову з Валерією, переконуєшся: допомога людям - робота безстрокова. Нею потрібно займатися завжди, пройти по всім інстанціям, отримати всі необхідні дозволи, узгодити. Якщо ідею просто придумати і покласти на стола, то вона так і лишиться на папері. Якщо ж на вулиці найняти бригаду й допомогти встановити ті ж стовпи, у таку допомогу люди вірять – підтверджено практикою.
Якщо взяти масштабніше, то прикладом може стати той же ринок «Столичний». Там дійсно все набагато дешевше. На будь-якому іншому ціни просто космічні. І це зробила саме наша влада. Партія влади, Партія регіонів. І у нас ще багато реальних проектів, які можна втілити в життя.

Наталка КУЦАК

Назад