30.07.2012
ОСТАННІЙ ПОЕТ СРІБНОГО ВІКУ
ОСТАННІЙ ПОЕТ СРІБНОГО ВІКУ Бувають в нашій історії долі людські, які отримують друге життя лише через багато років після смерті свого фізичного тіла. Несправедливо забуті чи обділені увагою сучасників, вони повертаються з небуття лише тоді, коли суспільство нарешті "доростає" до їх розуміння…
В повній мірі це стосується російського поета 20-х років ХХ ст. Ігоря Володимировича Юркова (1902 - 1929 рр.), відкриття меморіальної дошки пам'яті якого відбулося 21 липня на території меморіального історико-літературного комплексу Боярського краєзнавчого музею (директор - Любов Кравченко).
Ініціатором відкриття цієї меморіальної дошки, приуроченого до 110-ї річниці від дня народження поета, став голова Всеукраїнської творчої спілки "Конгрес літераторів України", президент творчого об'єднання "Боярські майстри" Олександр Корж.
Зокрема, Олександр Іванович розповів, що на сьогоднішній день побачили світ три збірки поезій Ігоря Юркова. Перша - видана в Санкт-Петербурзі, друга - в Москві, третя - вірші Юркова в перекладах українською поетеси та літератора Валерії Богуславської. В книзі вміщено й фотографію перекладачки та укладача, зберігача і ангела-охоронця творчості Юркова Святослава Євдокимовича Хрикіна з Чернігова.
- Цього року, до 110-ї річниці, видано майже всю підбірку віршів Юркова, які збереглися, - продовжує пан Олександр. - Це зробили Інститут всесвітньої російської літератури та Пушкінський дім (Санкт-Петербург). Та, на жаль, більша частина творчості Юркова втрачена.
Кожною своєю духовною альвеолою, йдучи по світу, по простору, він якимись нитками чи точніше - струнами своєї душі, словами, звуками своїми прошивав реальність. І, незважаючи на те, що із 30 списаних ним товстих зошитів збереглося лише 2 чи 3, все це залишилося для нас невичерпним джерелом емоцій, яке б'є на цій землі.
Відтак завдяки Олександру Івановичу всі присутні мали можливість познайомитися не лише з трагічною долею поета, яка дуже подібна до долі Михайла Лермонтова, а й з його поезією, яка звучала у виступах практично всіх, хто підходив того дня до мікрофону. Особливо багато віршів прозвучало у виконанні поета, барда, художника Андрія Ткаченка.
…Ігорю Юркову судилася доля проклятого поета: 80 років навколо його імені панувало повне мовчання людей, для яких література була життям, і тих, інших, для кого література була годівницею. Лише один сплеск стався в 1968 році - Євтушенко друкує в московському часописі "Дні поезії" три вірша поета. Щоправда, він їх трохи змінює. Лише для того, щоб повернути це ім'я в літературу.
Втім, можливо, не меш цінними були оті чи не найперші враження, які народжувалися саме тут, під спраглим Боярським небом, біля стіни пам'яті, яка є символом духовної величі міста: величі, яка складається з унікальності людей. Так, наприклад, голова громадської організації "Боярське мистецьке братство" Віталій Приймаченко сказав:
- Ігор Юрков був у першу чергу громадянин, який шукав своєї правди. При цьому завжди залишаючись чесним і в своєму житті, і в своїй творчості. Він по-своєму дивився на цей світ і по-своєму його оцінював, не поспішаючи бездумно "бігти за комсомолом". Хоча це коштувало йому довгих років забуття, та саме в цьому, на мій погляд, і його велич, і його цінність.
…Квіти від Боярської міської ради та боярської громади до меморіальної дошки пам'яті Ігоря Юркова покладають голова громадської організації "Боярське мистецьке братство" Віталій Приймаченко та лауреат премії ім. В. Самійленка Боярської міської ради, член Національної спілки письменників України Тетяна Володай (Зубкова).
До присутніх звертається заступник голови Боярської міської ради Валерій Дубовецький:
- Сьогодні тут зібралися ті, хто хоче долучитися до прекрасного, хто знайомий чи хоче познайомитися з життям та творчістю людини, яка прожила всього 27 років, та про яку через 110 років згадують і пам'ятають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Тому хочу подякувати ангелу-хранителю музейних цінностей Любові Федорівні за те, що вона турбується і опікується продовженням і пам'яттю про мистецьке надбання боярчан і людей, які жили в Боярці. І велика подяка Олександру Івановичу за те, що він підняв ім'я Ігоря Юркова на більш високий щабель. Сподіваюся, що в найближчому майбутньому, можливо навіть з вересня, ми зможемо зробити творчий рейд по школах, щоб ознайомити підростаюче покоління з Бояркою літературною. Можливо, зробимо вечір творчості Ігоря Юркова і в музеї, і в Будинку культури. Для того, щоб творчість, надихана природою Боярки та її людьми, стала більш відомою і в Боярці, і за її межами. Історично так сталося, що саме музей є тим осередком, де збираються і творчі люди, і де має свою основу пам'ять про відомих боярчан. Сподіваюся, що цей заклад і надалі продовжуватиме розпочату багато років тому роботу.
Звісно, не залишилися осторонь і численні гості: київські поетеси Наталія Філіппова та Ірина Шипіцина, ірпінці Олександр Єрмаков та Вікторія Козак.

Миттєвості життя -
основа для віршів
Втім, звучали того дня і спогади, які в родинах наших земляків передаються від покоління до покоління… Зокрема, Марія Кириленко - донька українського поета-шістдесятника, дисидента радянських часів Івана Коваленка, чиїм ім'ям названа одна з Боярських вулиць, - розповіла про особисте знайомство її родини з Ігорем Юрковим.
- Зараз я представляю ту родину, яка була пов'язана з Юрковим надзвичайно романтичними стосунками. Моя мама була рідною сестрою тієї Люсі Пустосмєхової - найбільшого кохання Ігоря Юркова, яке він оспівав у своїй поезії. Ця історія дійсно романтична і просто харизматична. Тому що це переплетіння доль було якимсь містичнім: обидві сестри кохали поетів, і чомусь саме Боярка, до якої вони не мали ніякого відношення, відіграла свою роль у долях двох чернігівських сестричок. Щоб не забирати час, я пропоную, щоб ми зробили колись такий гарний літературний вечір, присвячений Юркову, в неформальній обстановці, коли можна буде багато розказати й багато прочитати поезій, поділитися якимись своїми враженнями.
А наприкінці свого виступу Марія Іванівна навіть відкрила всім присутнім невелику таємницю:
- Вже років з десять наш журналіст Радислав Кокодзей працює над статтею про цих двох сестер. Можу навіть озвучити дуже красиву остаточну назву: "Дві сестри - два поета - три долі". Чому три долі? Тому що в моїх батьків доля була одна на двох, а Люсю Пустосмєхову і Юркова ця доля розвела. Доля Люсі Пустосмєхової склалася інакше: вона вийшла заміж, мала щасливу сім'ю, двох дітей. Але оце перше кохання таки виявилося безсмертним. І можливо ті сильні почуття якось впливають і на долю віршів. Вони не дають цим віршам загинути. Тут згадували вже Святослава Хрикіна… У мого батька є такі рядки: "Та слово не згине без вашої згоди". Іноді на те, щоб зберігалися якісь віршовані рядки, прозові, якісь твори, можливо, навіть якісь наукові видання - на це іноді працює держава, іноді - творчі спілки, великий загал, а іноді досить однієї небайдужої людини. І все, що стосується Ігоря Юркова, починалося з однієї небайдужої людини - зі Святослава Хрикіна. Він хоч і сам поет, присвятив значну частину свого життя для того, щоб зберегти, здобути з небуття оці вірші. Я знаю, що в Росії вони набувають дуже серйозної популярності. Так сталося, що відкриття цієї дошки має подвійний сенс. З одного боку - це увічнення пам'яті про поета, з іншого для багатьох - це перше відкриття його імені. В Росії до нього ставляться як до видатного поета. Він - росіянин за походженням, але все життя прожив в Україні. Його життя, його доля, його творчість пов'язані з Києвом, з Черніговом і з Бояркою. Він - наш. Тобто, Боярка може пишатися тим, що така особистість якимось дивним, містичним, заснованим на дуже високих почуттях чином пов'язана з нею - країною творчості і таланту непересічних особистостей… А в Санкт-Петербурзі живе донька цієї Люсі Пустосмєхової - Ольга Петрівна Камеліна, і, як ви переконалися, саме в Санкт-Петербурзі вже виходять книжки Юркова, присвячені тому безсмертному коханню.  
Так що ж взагалі відомо про Ігоря Юркова?

Наша довідка
Народився Ігор Володимирович Юрков 16 липня 1902 року на березі Волги, в старовинному місті Ярославлі. Восени 1914 року сім'я переїздить до Чернігова. Причина - Перша світова війна… Батько віддає Ігоря на навчання до чернігівської чоловічої класичної гімназії, де обдарований хлопець приєднується до літературного гуртка і занурюється в світ Поезії.
У жовтні 1919-го, коли Чернігів захопили денікінці, сімнадцятирічний юнак добровільно вступає до лав білої армії, проте вже за пів року, так само добровільно, стає червоноармійцем. Він служив на Північному Кавказі і в Туркестані, відтак перші серйозні публікації з'являються в газеті "Ашхабадська правда". Наприкінці 1922 року, демобілізувавшись за станом здоров'я (захворів на сухоти), Ігор приїздить до рідних у Київ, де його батько Володимир Олексійович працює в щойно утвореній Академії наук України.
В Києві для поета починається активний період літературної діяльності. Він виступає з віршами на поетичних вечорах та диспутах, його твори друкуються в газетах "Пролетарская Правда", "Вечерний Киев", в журналі "Факел". Він був одним із засновників літературного об'єднання "Майна", перетвореного в "Ассоциацию революционных русских писателей". В ці роки напрацьовується його характерний, особистий метод творчості, оригінальна мальовнича поетика майстра-імпресіоніста російського слова. При цьому, неначе всупереч розвитку його таланту, офіційні представники Пролетарської культури жорстко відкидають і навіть забороняють до публікацій поетичні тексти Юркова, зарахувавши його до представників "окаменевшей формы неоклассицизма". Таким чином його відрізають від участі у літературному процесі радянської України.

Воробьи расклевали вишни,
Падают яблоки в сад,
В незнакомом небе все выше,
Все печальней закат.
Как длинные золотые тени
Воздух рушится над тобой,
От купален ведут ступени
В сон, в зелень, в покой,
Плывут пузырьки, летят пушинки
Над голым плечом высоко,
Пулей в стеклянные глубины
Падает яблоко.

Іще гімназистом Ігор Юрков закохався в одну із подруг своєї сестри: Лєну Пустосмєхову. Лєна-Люся була дівчиною життєрадісною, відкритою, розумною, музично обдарованою і відповідала Ігореві взаємністю. З коханням до неї 17-річний юнак пішов на Громадянську війну і ще з більшою любов'ю, що визріла у трирічній розлуці, зустрівся він із Люсею, повернувшись до рідних. Друзі чекали, що невдовзі буде весілля, але не судилося. Наприкінці 1924 року закохані розлучилися вже назавжди. І для поета Ігоря Юркова - серед багатьох інших тем - головною стала тема кохання. Не відстороненою, не абстрактною, а глибинно особистою, що раз і назавжди заполонила його душу. Безнадійно втративши кохану, він до кінця життя знову і знову повертається до світлих миттєвостей, пережитих разом з нею. Вони то бризкають нестримною радістю, то пронизані смутком, який уже приховує в собі передчуття трагедії, що наближається:

Так вот: когда она ушла
И в комнатах пустых стемнело,
Мои заботы и дела,
Все, что когда-то мной
владело,
Заговорило языком,
Понятным сердцу и рассудку.
Я встал. Большая за окном
Луна катилась. По первопутку
Чернели грузные следы,
Звеня трамваи проходили,
Да падал снег, да в серый дым
Проваливались автомобили.
Стемнело рано. Темнота
Окутывала город белый.
Лишь в небе красная черта
Совсем по-зимнему горела.
По-зимнему, по-старине
Едва-едва несло угаром.
Легко и прямо падал снег
На крыши и на тротуары. -
Она ушла…

Невизнанню пролетарським суспільством його поетичних талантів Юрков протиставляє безперервну напружену роботу над словом. У важкі для себе роки (24-ті - 29-ті) він пише по два-три досконалих поетичних тексти на день. Дуже важко хворіє на сухоти. Лікується в улюблених місцинах - в місті свого юнацтва Чернігові та на цілющому повітрі лісових галявин Боярки.
На початку літа 1929 року перебирається до будинку боярської вчительки Марії Дмитрівни Абрамович - сестри видатного академіка-філолога. В перших числах серпня друзі привозять з Києва першу видану за життя збірку віршів І. Юркова "Стихотворения", яку вже вмираючий автор зустрів холодно та байдуже. На світанку 30-го серпня 1929 року виснажений сухотами талановитий поет залишає цей світ і назавжди залишається у боярській землі та в серцях рідних, близьких, шанувальників його творчості. Ігор Юрков знайшов свій останній спочинок на першому кладовищі села Будаївки.
Лише через 80 років після смерті Поета його довершені поетичні тексти знайшли визнання у широкого кола читачів, котрі щиро вдячні чернігівським, київським, боярським літераторам за збережену пам'ять про цього непересічного поета - Ігоря Юркова.

Замість післямови
Найурочистіша мить заходу… Білої запони на меморіальній дошці торкаються руки тих, для кого ще однією місією вже давно стало повернення боярчанам їхньої пам'яті: Валерія Дубовецького, Олександра Коржа та Марії Кириленко… М'якими хвилями спадає м'яка тканина - немов полуда з очей, немов сніг забуття - і, майнувши в сонячному промінні легким лебединим крилом надії, яка стала реальністю, відкриває викарбуване на камені таке юне, але таке стражденне й сповнене одвічної мудрості й чистоти, яка не залежить від віку, а дарується обраним самими небесами, обличчя. Ігор Юрков: останній поет "срібного віку".

Радислав КОКОДЗЕЙ,
фото автора

Назад