17.02.2015
ПЕТРІВЧАНИН АНАТОЛІЙ СКРИЦЬКИЙ УДОСТОЄНИЙ ОРДЕНУ «ЗА МУЖНІСТЬ»
ПЕТРІВЧАНИН АНАТОЛІЙ СКРИЦЬКИЙ УДОСТОЄНИЙ ОРДЕНУ «ЗА МУЖНІСТЬ» Після прямого ефіру програми «Право на владу» наприкінці січня, до родини Скрицьких, що мешкає у Петрівському, надійшов шквал дзвінків. Телефонували рідні, знайомі, односельці. Того вечора вся країна почула голос петрівчанина Анатолія Скрицького, який телефоном переповідав про ситуацію поблизу Донецького аеропорту, де в ті дні точилися запеклі бої. У стислі фрази вслуховувалися тисячі глядачів, які чекали на звістку із пекельного епіцентру. Анатолій Петрович по-військовому був небагатослівним, проте його голос, що звучав виважено та життєствердно, вселяв надію і укріплював віру в тому, що там, на лінії вогню, Україну захищають самовіддані та мужні, сміливі та патріотичні…

«Я завтра їду»

Про своє рішення - піти добровольцем в АТО - 57-річний Анатолій Скрицький розповів рідним лише за день до від’їзду на Чернігівщину, де наприкінці літа 2014 року пройшов відповідне навчання.
Проте у військкоматі не одразу дали рух такому рішенню. Насамперед зважали на вік та стан здоров’я. Однак той аргумент, що Анатолій Петрович ще за часів строкової військової служби, яку проходив в Угорщині, здобув звання «Кращого навідника батальону», став вирішальним. В АТО потрібні були танкісти, тим паче професійні. Скупе «Я завтра їду» вразило рідних, шокувало знайомих, зрештою, не залишило байдужими багатьох, хто знає Анатолія Петровича. Своє рішення дружині Тетяні та дітям пояснив безапеляційно: «Хто, як не ми. Краще я піду добровільно, ніж заберуть сина»…
- Думаю, що на це рішення також вплинула загибель племінника. Син двоюрідної сестри Олексій загинув на початку літа. Смерть молодого чоловіка спричинили осколочні поранення. 37 металевих уламків впилися в тіло воїна. Його як героя поховали на Житомирщині. Яке це горе для матері, рідних, знайомих. А він навіть одруженим не був, - схвильовано розповідає Тетяна Скрицька. – І знаєте, що найбільш вражає?! Здебільшого після таких трагедій рідні залишаються сам на сам зі своїм горем. Тому дуже хочеться, аби підтримка держави була більш відчутною. Особливо її потребують ті родини, де є поранені бійці, яким необхідне тривале лікування. Питання соціальних гарантій є сьогодні одним із найактуальніших.  

«Такого у найстрашніших фільмах жахів не бачив»

Рідні танкіста із Петрівського характеризують його як безстрашного. Побратими по службі запевняють: «дядя» Толя (так по-дружньому його називають військові колеги) завжди сміливо йде у бій. Тоді, під час запеклих боїв у донецькому летовищі, він разом із іншими танкістами прикривав тих, хто виносив наших поранених бійців із бойового пекла. Своїми подвигами Анатолій Петрович не дуже любить вихвалятися. Хоча за час свого перебування в «гарячому» Донецьку, де зараз дислокується його 95-та аеромобільна бригада, довелося виконати не одне, здавалося б часом, непідсильне звичайній людині бойове завдання. Саме за їх виконання, відповідно до указу Президента України Петра Порошенка (з яким наш герой спілкувався особисто), Анатолій Скрицький представлений до нагороди. Вправний танкіст удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
У нетривалих телефонних розмовах із рідними Анатолій Петрович не охоче розповідає про військові будні. Усе побачене та пережите за останні місяці коментує однією фразою, від якої завмирає серце та мороз йде по шкірі: «Я такого у найстрашнішому фільмі жахів не бачив»… Чоловіча виваженість та беземоційність у голосі стримують від подальших розпитувань. Та й хіба можна у куцих телефонних розмовах переповісти усе, що довелося пережити? У таких декількохвилинних бесідах кожне слово набуває особливого значення та ваги. Щоранку Тетяна Скрицька, як і тисячі українських жінок, у різних куточках України з нетерпінням чекає контрольного дзвіночка. Дуже часто розмова складається лише з декількох фраз: «Живий, здоровий. Усе добре». І у відповідь: «Нехай Бог береже»…

Туди, де не видно миру
Саме Бог 18 січня уберіг Анатолія Скрицького від полону. Того дня терористи підбили його танк. Машина загорілася – в середині залишилися засоби захисту та документи. Він, механік та навідник поспішили вилізти із палаючого танку, а ось знайти захисток під бронею сусідньої машини встиг лише Анатолій. Механік та навідник потрапили у полон. Нині ведуться перемовини щодо звільнення наших хлопців, в рамках обміну полонених…
Складно уявити, що після таких жахливих буднів, коли бійці збираються на спільну вечерю або чаювання у хвилини відносної тиші – Анатолій Петрович із безстрашного воїна перевтілюється у веселого дядю Толю, який безупинно розповідає веселі бувальщини, підіймаючи бійцівський дух молодих побратимів.
«Він у юності навіть вірші писав. Якось дивовижно поєднуються в ньому романтизм та мужність», - такими одкровеннями про свого Анатолія ділиться його дружина Тетяна. Символічно, що народився петрівський герой у День Святого Валентина - 14 лютого.  
Тож днями танкіст, повернувся додому, де приймав вітання з нагоди свого 58-річчя. Певно, щонайбільше Анатолій Петрович радів щирим словам побажань від онуків Родіона та Матвія, які є чи не найбільшою розрадою в його житті. Малеча щоразу із великим нетерпінням чекає на зустрічі з дідусем, а ще на коротенькі телефонні розмови.
Саме заради мирного життя онуків та дітей, заради їхнього щастя він знову вирушає на передову, туди, де замість дитячого сміху чутно лише гуркіт артилерії, туди, де, на жаль, за димовою завісою не видно такого очікуваного миру.  
І знову вся родина Скрицьких щоранку та щовечора чекатиме коротесенької, але такої важливої звісточки із передової: «Живий. Здоровий. Усе добре».
Тож, нехай вас Бог береже, наш дядя Толя!

Катерина ОСАДЧА,
фото із архіву родини Скрицьких  

Назад