14.07.2014
ДМИТРО ЗАХИЩАЄ БАТЬКІВЩИНУ
ДМИТРО ЗАХИЩАЄ БАТЬКІВЩИНУ Хотівчанин Дмитро Токар, командир БМП другого батальйону 72-ї бригади, боєць АТО, настільки звик до екстриму, вибухів снарядів, негайної реакції у чеканні несподіванок, грюкоту мотора своєї бойової машини, що госпітальна тиша вже давить на вуха. Тут повільно йде час. В Одеський військовий госпіталь він потрапив після поранення. Больовий шок позаду, найголовніше екіпаж залишився живим.
Зв'язалися з ним по телефону. Про своє поранення (підірвався на міні) Дмитро розказує спокійно, без емоцій (а це - опіки голови, шиї другого ступеня), про ногу, з якої виймали осколки каже як про незначну побутову пригоду ще й висловлює прохання, аби не писали про нього, адже він такий, як і всі бійці і йому буде незручно. Я по голосу в мобільнику відчуваю, як він ніяковіє. Питаю, чи читає щось в госпіталі. Дмитро каже, що частіше дивиться у вікно, згадує, думає, новини тяжко зараз сприймати, є головні болі. Особливо, бува, коли навантажують її порожніми балачками, зайвою інформацією. Він -  людина коректна, ввічлива, вислуховує, мусить відповідати. А як нині треба відпочити душею, полинути до рідних берегів, до маминого щедро насіяного квітника, думкою поринути до рідного села... А мама постійно присутня у синових думках. З матусею він спілкується часто, а минулого тижня вона відвідала його у госпіталі.
Віра Юріївна летіла на крилах. Гроші на дорогу, все необхідне допоміг зібрати Хотівський сільський голова Микола Безпечний, не залишив без своєї турботи і депутат Анатолій Кузнєцов, який опікується всіма мобілізованими хотівчанами. І от вона вже швидко йде по коридору мимо палат і замість привітання падає на плече свого рідненького - живий і цілий! А потім вони з мамою, як казав Дмитро, "вешталися" набережною, вдихаючи мирний морський бриз. Швидко минали хвилини і години, наближуючи відправлення потяга до Києва. На базарчику Дмитро купив український прапор. Хитрий продавець кинув оком на щирого юнака і… таки накинув у ціні. Суто по-одеському. Та юнак не став торгуватися, загорнув прапор і, провівши матусю до залізниці, поніс його з собою у госпіталь. До речі, так співпало, що день народження Дмитра Токаря, а це 23 серпня, співпадає з святкуванням Дня Державного прапора України. Дмитрові цього року виповниться 29. За ці роки встиг втратити батька, пережити пожежу рідної домівки. Тоді його руки разом із зятем Віри Юріївни відроджували хатину з попелу. Допомогли і сільський голова, депутати, односельці.
Віра Юріївна Токар вміє приховувати емоції, як кажуть, тримати лице. Адже працює з дітьми. Щодня її зустрічає строката і галаслива малеча дитячого садочка "Дзвіночок", що у Чабанах, де вона працює завгоспом.
Коли завітали до неї, білява струнка привітна жіночка допомагала на кухні і вже духмянілося смачненьким: парували майбутні борщі, котлети. Мама Віра… Живі, допитливі, навіть якісь дитячі очі, промінчики зморщечок біля очей (мабуть, попри все часто радіє життю і людям), водить по складках фартушка трудовими руками, які варили, прали, прасували, порали господарство, садили квіти і пестили голівки діточок. У неї їх двоє - старша Оксанка (нині сама вже мати, працює квітникарем) та молодший Дмитрик - боєць АТО. Показує фото Дмитра, коли він вперше пішов у армію. Це було у 2003 році. Служив в Дніпропетровську. Командування дякувало матері за сина, який був взірцем на службі. Бідкалася Віра Юріївна, що пожежа  забрала усі найдорожчі фотографії, реліквії, подяки від командування за Дмитра, його дитячі майстровиті вироби. У Дмитра з дитинства виховували палке почуття любові і гордості за Україну. На дитячих малюнках були зображені прапор, герб. Хто б колись міг подумати, що в грі, захищаючи Батьківщину з дерев'яною іграшкою-зброєю в руках, він згодом захищатиме її від посягань зброєю справжньою…
- Це я "винна", - роздумує Дмитрова мама. -  Знаєте, над синовою колискою патріотичні колискові співала. Дмитрик засинав у мене під пісню на вірші Василя Симоненка:"Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, виростуть з тобою приспані тривоги. За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата". Отак дороги йому і донині випадають. Це - у нас сімейне. Ми ніколи не ховалися за чужі спини, жили чесно і скромно. Батько Дмитра, Микола Дмитрович, - воював на Кубі, брав участь у подіях 1978-79 років, які не афішують. Ось і його синові Дмитру Миколайовичу теж війна випала, - зітхає.
Про таких, як Дмитро Токар кажуть -  бідовий хлопець. Така вже вдача. З пуп'янка весь час на крилах - з ватагою хлопців кудись гайнути, у річку з високого мосту на спір стрибнути, на тарзанці кульбітом вправним похизуватися, у ставок по раки залізти та принести повну пазуху пахучих яблук, добутих в екстремальних умовах…. Широка оптимістична душа, шибайголова. Віра Юріївна знову пригадує:
- У нього завжди коліна у зеленці, садна на руках, плечах.. Як тільки заживало одне -  траплялося інше. Але не залежувався ні вдома, ні в лікарнях. Все швидко минало. Що я ще про свого хлопчика скажу? -  продовжує жінка, - компанійський, але з поганими компаніями не водився. Футбол любить, рибалити, допитливий, так зворушливо опікувався нашими кроликами, допомагав мені у господарстві. Їхній вчитель української мови Олександр Чабанюк у походи  їх різні водив, вчив любити рідний край, бути патріотом Батьківщини. Дмитро кмітливий і тямущий, проте в навчанні, правди ніде діти, ледачкуватим був. А в самодіяльності шкільній брав участь із задоволенням. Так само і в громадському житті школи. Став зрілим громадянином країни зі своєю позицією, моральними цінностями. Це ж тільки подумати про нинішні події: сепаратисти намагаються пересварити народ, рвуть країну на частини. А хіба можна рвати на шматки серце? Війна - це випробовування на громадянськість і на совість.
І мати права. Про людину свідчать її вчинки. Посудіть самі. Дмитро каже, що політикою не цікавиться і водночас захищає свою Батьківщину усім серцем і душею справжнього патріота. Лежить на госпітальному ліжку і… знову рветься в бій, клянеться лікареві, що рану "Спасатєлєм" доліковуватиме, аби тільки виписали. Він справжній герой, без пафосу, без зайвої балаканини про подвиги. Він говорить простою мовою - як говорить його мама і його народ.
В палаті з Дмитром ще один боєць, вражений контузією. В іншого -  опалене обличчя. Але у всіх них - якийсь особливий бойовий дух, оптимізм, мужність. Навіть намагаються жартувати над своїми болячками і мріють швидше стати у стрій, аби знову захищати Батьківщину. Мама Дмитра теж добре слово сказала про лікарів і медицину.
"Дмитре, -  запитую телефоном, -  певне, набридла лікарняна їжа. Щоб з домашнього хотіли. Яка улюблена страва?" Сподівалася почути якийсь делікатес або десерт. Аж ні. Смажена картопелька! А ще сільський хлопець скучив за маминим борщем, наваристим та настояним. Дмитро, як всі сільські діти  змалечку знає ціну праці. Неговіркий, зате, як кажуть у народі, рукатий. Бо до якої справи руки не прикладе -  все зробить до ладу. В них, тих руках -  кілька спеціальностей, до мобілізації працював на різних роботах. А тепер сучасне його життя -  армія. І то не перший його такий кровопролитний бій. Для нього -  то трудові і складні будні. Захищати Батьківщину саме на ділі. Бо війна, насамперед, це виснажлива робота у надто складних фізичних і моральних умовах, це ризик власним життям. Заради свого народу, миру і усіх нас, які поки у безпеці, завдяки таким відчайдушним і золотим хлопцям, як Дмитро і його товариші. Вони -  патріоти не на словах. Знову згадалися слова незабутнього Василь Симоненка: "Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину". Так! Її не вибирають. Її захищають. Кращі з нас. А хто і кому заважає стати кращим?
Аліна ТРЕТЯК,
фото Анатолія КУХАРСЬКОГО та з архіву Віри ТОКАР


Назад