01.07.2014
Відгомін війни. Дві гвоздики з поклоном
Відгомін війни. Дві гвоздики з поклоном У Боярському краєзнавчому музеї є унікальний експонат: пожовклі дві фотографії - матері й сина. І дві гвоздики біля фото та листів. Обох уже немає на білому світі, але їхня історія продовжує тривожити серця всіх, хто чує розповідь про матір і сина Грогуленків. А я багатша душею від того, що колись знала привітного, артистичного, з добрим гумором артиста ветеранської художньої самодіяльності, високорослого спортивного дідуся - колишнього солдата найстрашнішої з воєн Павла Михайловича Грогуленка - світла йому пам’ять і добре слово спомину…

Травень 1945-го салютував Перемогу цвітінням київських каштанів, а фінінспектор Мінкультури Фаїна Петерсен, відпустивши службову машину, йшла з вокзалу з зів’ялим букетом бузку. Потім весняні квіти змінювали літні, осінні... Ось так із року в рік вона ходила на вокзал, аби зустріти свого сина, якого офіційно визнали загиблим. “Краще б на могилку до нього в Глазурівку поїхала”, - обговорювали за спиною “турботливі” сусідки, а підлеглі – свою начальницю. Але в очі цього ніхто не наважувався сказати. Як не міг переконати матір у тому, що написане у двох похоронках про загибель її сина Павлуші Грогуленка – правда.
Доля хлопця – саме той випадок, коли неймовірна надія та віра матері допомогли сину змінити накреслення долі й повернутися до життя... через дві смерті. Батька Павла розстріляли у 1937-му як “ворога народу”. «То невже судилося загубити й сина», - думала Фаїна Павлівна.
...Коли чорна тарілка динаміка проголосила страшну звістку про війну, Київ уже бомбардували. А 19-ій Павло ще й на дах вибрався, видивлявся, як чорні прожектори висвічували нічне небо і як воно, задимлене та напружене, тремтить над усім білим світом...
Ось уже місяць оббивав він пороги військкомату, але ні токарів, ані учнів токарів, яким і був Павло, на фронт не брали. Коли той урешті-решт домігся свого і на крилах летів додому, на шляху зірвав дві гвоздики з міської клумби. Для мами...
Але попрощатися не довелося – її не було вдома. І Павлуша залишив дві червоні квітки і, захопивши рюкзак зі збіжжям, побіг на збірний пункт.
У повідомленні на ім’я Фаїни Петерсен акуратним почерком було виведено: “Извещение №2-240. Ваш сын Грогуленко Павел Михайлович... в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге, проявив мужество и героизм, погиб 5 июля 1943 года и похоронен: Курская область, Глазуровский район, с. Глазуровка.”
Але мати не повірила в ту страшну звістку! Вона стояла, наче закам’яніла, і руками, що не слухались її, перебирала газетний згорточок: оті вже висохлі гвоздики, які залишив мамі на столі Павло. Вони пройшли з нею всі роки евакуації... Щодня мати писала листи та вірші синові в “Зошит для сина”. Того дня на сторінку лягли такі рядки:
“Ушел совсем…
И больше не вернешься.
Вернись! Ведь ты забыл
Гвоздики на столе.
Я их храню. Они совсем засохли
И могут расцвести лишь
На груди твоей.
О! Мальчик мой родной
Ты, верно, шутишь с мамой,
Я жду тебя с надеждой и тоской.
Одно письмо и две гвоздики - мало.
Мне нужно, чтобы ты был
                                  здесь, со мной!
                                                   Мама».
Того спекотного липня 1943-го під час страшного пекла на Курській дузі, в боях на станції Понери Павло Грогуленко з товаришами відбивали атаку німецьких танків. Молодий сержант Грогуленко підбив один хрестовий “тигр”, але в його окоп влетіла граната. Вибух. В очах хлопця застигло червоно-криваве полум’я. І – темінь...
Він потрапив у табір для військовополонених і двічі намагався тікати, та безрезультатно - потрапив у «смертники». Робу в’язня помітили білою фарбою, а це означало, що в будь-який момент його можуть знищити. Його закопували в землю живцем, топили у воді й відкачували, гнали голого по тріскучому морозу, а одноокий довготелесий німець (Павло Михайлович на все життя запам’ятав його зовнішність) примушував годинами тримати на витягнутій руці цеглини. Солдата морили голодом і кинули б у топку газової камери, та до смерті йому не вистачило… 300 грамів. Тут німецька точність зіграла свою роль на користь життя. Адже всіх полонених легше 40 кг спалювали...
Втекти з концтабору вдалося лише з третьої спроби. Так Павло опинився в американському таборі для цивільних осіб, потім – шпиталь, і знову - діюча армія. Перемогу юнак зустрів у німецькому місті Росток.
Для сина розстріляного “ворога народу” і колишнього військовополоненого дорога додому виявилася довшою за дороги війни. В Київ Павло Михайлович повернувся через кілька літ потому, пройшовши всі кола пекла різноманітних перевірок і принижень. Попередньо написав мамі листа в Мінкультури (адже нової адреси у відбудованому Києві він знати не міг). А від неї прийшли вірші:
“...О, как же я тебя ждала!
Да разве быть могло иначе?
Скорей, скорее приезжай
И упади в мои объятья.
Я приготовила тебе
Гвоздики, письма, извещенья.
Скорее приезжай ко мне,
Так долго ждать уж нет терпенья!
Мама”.      
...І ось - дзвінок у двері. Вони стояли один напроти одного. І не було сил обнятися...
Ще довгий час на могилу матері у кожний “мамин четверг” ходив старенький чоловік і клав на її могилку саме… дві живі червоні гвоздики, як символ безмежної материнської любові і віри. Як символ синівської відданості солдата війни Павла Грогуленка...

...Змінюються часи, але не народ! Гордість України - її матері та сини. Яке ж нелегке випробовування і тягар Ярославн доби нашої лягло на Матерів, сини яких захищають Батьківщину на сході! В ім’я нас і прийдешніх поколінь, в ім’я цілісності території рідної землі на ім’я Україна...
Багатостраждальні наші! Низький уклін вам, дорогі! Сили вам, терпіння й оптимізму. А ще - витримки…Нехай віра і надія живлять вас, а Всевишній не залишить вас у своїй високій милості. Є Правда і є тільки наша священна земля - земля наших предків. Будьте ж сильні, як Матері Великої Вітчизняної. Перемоги, Миру і Злагоди усім нам!

Аліна ТРЕТЯК

Назад