20.06.2014
"МИ ТІКАЛИ ВІД ВІЙНИ"
"МИ ТІКАЛИ ВІД ВІЙНИ" Потрапивши в буремний шторм військових дій, відчаю і страху, Ліду Лущай із Симферополя та деяких її друзів по нещастю винесло до рятівного берега затишної Бобриці. Як біженка, вона "засвітилася" на "блакитному" екрані ТСН у сюжеті про людей без даху над головою, яких волонтери розселили в будинку колишнього генпрокурора країни Пшонки. Там, у неймовірній розкоші, апартаментах вершителя людських доль, болючіше обізвалася трагедія власної поламаної долі, покинутої рідної домівки, коли, проживши півжиття, треба починати все спочатку…
Не без допомоги голови Бобрицької сільради Олександра Короля, і не лише моральної, Ліда й ще двоє жіночок потрапили у мальовниче село з глибокими духовними традиціями та добрими людьми. Взяти біженців зголосилося подружжя Біланів із двома дітьми. Отак і зажили в одному будинку дружньою сім'єю - Ліда з Криму та Світлана з Олею з Краматорська. Чоловіки залишилися у войовничому Краматорську боронити рідну землю, а самі вони   приїхали поки без дітей, залишивши їх в безпечному місці у рідних. Поїхали сюди ніби "у розвідку": боялися наразитися на "фашистів" - налякала ворожа пропаганда. Оговтавшись, роззнайомилися, влаштувалися на роботу у столиці малярами. Коли ми завітали до оселі Біланів, жінки були на роботі. Вдома була Ліда Лущай, яка, до речі, теж влаштувалася на роботу масажистом. За освітою вона медсестра, до того ж займається цілительством і мануальною терапією.  Дорослий син Ліди виїхав раніше і навчається у Києві.
"Я ж родом із Київщини, з Миронівського району, - розповідає гарною українською мовою кримчанка. - Жила певний час у Корсунь-Шевченківському, у 1990 році через хворобу сина виїхала до Криму, змінивши за рекомендацією лікарів клімат для його легенів. Жили за двадцять метрів від моря. Побудували дім, садочок і квітник. Сусіди мої - кримські татари - дуже роботящі люди. Дуже дружний народ, згуртований. Вони завжди приходили на допомогу за будь-якої потреби. І у нещодавні страшні часи ми підтримували одине одного. Я тричі стояла у черзі, аби підтвердити українське громадянство. І маю сказати, черги бажаючих залишитися українцями були великі. Хоча були й ті, хто прагнув отримати громадянство Росії. Наше село ніби розділилося на дві половини, і цей розкол відбувся давно.
У Симферополі траплялися випадки, коли люди у військовій формі Російської Федерації приходили до громадян, мовляв, перевірити наявність паспортів, брали їх у руки і видирали сторінки з вказаним українським громадянством. А зіпсований паспорт потрібно було відновлювати…
Словами не передаси той жах, який ми пережили: танки на дорогах, забігти в магазин боїшся, бо стоять чужинські солдати з автоматами… Це ж війна! А оце цинічне викручування рук, допити, чому ти хочеш залишити українське громадянство, тиск… Дехто розумів: якщо лишиться з українським громадянством, їх просто знищать, принижуватимуть і знущатимуться. Багато  виїхало. А є й ті, хто прийняв російське громадянство не через полум'яну любов до сусідньої держави, а через те, що глибоке коріння тут, зв'язки з родичами, робота, бізнес... І залишались геть не з оптимістичним настроєм, відчуваючи тверду руку Москви. Хоча були й такі, переважно літні люди, етнічні росіяни, які щиро раділи таким перемінам".
І все б було б нічого. Немає пострілів, "зелених чоловічків", триколорів… Та відгомін біди відлунює із Криму. Взяла кредит на вікна й двері в будинок, виплатила перший внесок, ще й товару не одержала, а тут вже перейменовані російські банки вимагають його сплачувати…
…Як же затишно, зелено, духовно в оселі Олексія і Катерини Біланів. Тут царство кімнатних рослин - висока крона гібіскусів, соковитого алоє... Стіни прикрашають картини Катерини, господарки дому, донька якої Настя вчиться у художньому виші. Тринадцятирічний Мар'янчик цікавиться книгами, одну з них йому написала казкарка-мама. Надворі - рукотворна маленька водойма з рибками та ліліями, кілька кущиків троянд, геранії, дике зілля, м'ята. До всього треба руки і час, якого завжди бракує. Але доброти, любові в цих людей вистачає по вінця й вони охоче діляться ними з усіма.
Коли верстався цей матеріал, Лідії Лущай виділили тимчасову невеличку кімнатку у приміщенні, де вона працює. Обіцяли іншу, аби могла забрати до себе сина-студента. Але якби там не було, а з сім'єю Біланів вони друзі навік. Сфотографувалися на пам'ять. Добро не забувається…
Аліна ТРЕТЯК,
фото автора

Назад