01.04.2014
Від «Чарівниці» - до відродження етнотеатру
Від «Чарівниці» - до відродження етнотеатру Свого часу, оцінюючи розвиток театрального мистецтва на Україні, Дмитро Антонович зазначав: «Твір театрального мистецтва існує тільки в момент його творення і тільки в цім моменті сприймається суспільством. Далі залишаються лише спогади. І які вони будуть – залежить лише від самого актора…».

З цим важко не погодитися, особливо після перегляду презентованої українським драматичним театром «Корифей» Києво-Святошинської РДА 27 березня в районному будинку культури, що в Новосілках, етнічної драми-містерії «Чарівниця» за мотивами п’єси Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Саме в день, коли весь світ відзначає Міжнародний день театру – свято не лише митців, а й мільйонів глядачів. Адже знайомство з високого ґатунку майстерністю, яке відбулося того вечора не для одного десятка мешканців району, саме й можна назвати справжнім святом.
Зазначу відразу: переказувати зміст самої вистави не стану. Поціновувачі творчості українських класиків знають твір і так непогано, а от атмосферу, яка панувала того дня в ошатній залі районного будинку культури лише словами передати навряд чи вдасться. На цій прем’єрі потрібно було лише побувати. В унісон переплетене поєднання декорацій, народних українських пісень, мелодій, звуку, сценічних спец ефектів приємно здивувало того дня не одного глядача. Чого варта лише фраза «Я ніби в Києві в театрі побував»…
Майстерно підібраний грим, на перший погляд прості, але вдало підібрані декорації, жива гра на сцені – ба, навіть не гра акторів, а прожите ними життя героїв – і ось у тебе вже серце стискається від болю за обдурену чоловіком безталанну Софію, яка, щиро кохаючи свого Гната, відмовляється вірити у його зраду… А заклопотана лише господарськими турботами мати Гната, котра за тими поросятами, бичками навіть не збиралася перейматися якимись там душевними стражданнями сина та невістки... Чи не до болю нам відоме ставлення один до одного в сім’ях, коли «ах, грошей не приносиш – то ти ж ледар», хоча той «ледар», рук не покладаючи, може по господарству, спини не розгинаючи працювати від зорі до зорі, чи то через слабкість здоров’я вже просто не може нічим допомогти…
У цій сценічній постановці ми просто бачимо живих людей у до болю нам знайомих ситуаціях – а весь побут, певні економічні, морально-етичні негаразди читаються поміж рядків і фраз. Так, ніби й не два століття, а лише вчора, ми пережили і оману, здавалося, найближчого друга, котрий просто заради втіхи оббрехав кохану нам людину… І безглузді сподівання на те, що «от, вийду заміж за нелюба, аби тобі насолити, то ти каятись ще прийдеш» – а в результаті, калічимо життя не лише коханому, а й собі…
Примітно, що на прем’єрі було чимало молоді – тієї, якій ніби крім кіно та комп’ютера байдуже до високого сценічного мистецтва. Аж ні. Споглядаючи під час вистави на реакцію переповненої зали, у багатьох бачила в очах сльози, а хто зі старшого покоління потай і зітхав. І кожна вдала репліка чи епізод отримували гучні аплодисменти. Ба, наприкінці, як найвища оцінка акторської гри, лунало «Слава Україні»… Мабуть, не даремно кажуть, що, коли від довгого сну прокидається народ, він усвідомлює свою самобутність - саме тоді й народжується патріотичний дух, який і пробуджує мистецтво… А за справжнім мистецтвом зголодніла душа…
До речі, чотири роки тому у попередньому складі нашій громаді «Корифей» був відомий як етнотеатр «Човен». Часи змінилися, акторський склад оновився, але напрямок його взаємозв’язку з глядачем – етнічний – так і лишився донині унікальним на всю Україну. Як і його незмінний режисер-постановник Роман Корнієнко, більш відомий як «батько» Всеукраїнського фестивалю весільної традиції «Рожаниця», котрий щороку проводиться в Бобриці.
Цю молоду, енергійну, креативну молоду особистість свого часу преса «охрестила» невиправним мрійником, який поєднує у своїй творчості режисера через акторську гру минуле з сучасністю, що проекується в майбутнє. Чи не тому, часом, що й самі актори, не маючи вищої театральної освіти, відкриті серцем і душею глядачеві, просто живуть життям героїв на сцені? І саме так, за допомогою акторів, й оживає чиста українська традиція.
«У нас різний репертуар, який дає змогу глядачеві, - розповідає Роман Корнієнко, - відкрити самобутність того чи іншого етнографічного регіону. Так, «Чарівниця» познайомила з Чернігівщиною, «Червона відьма» - з Гуцульщиною, «Лимерівна» - зі Слобожанщиною. Ми розповідаємо про ментальність українського народу, його багатогранну культуру, водночас демонструючи, що, хоч Україна й має етнічні відмінності, та все ж вона неподільно монолітна. Саме у цьому, на мій погляд, і є глибинна сутність етнографії. Тому наше прагнення - тематичними творами, які трохи різняться етнографічно, показати цілісну Україну.
Це наша спільна робота з акторами. Адже режисер лише відповідає за головні нюанси. Більшість із того, що ми сьогодні бачили на сцені, в сценарії навіть і не було. Акторська гра – їх творчий злет. Я не диктую акторам, як їм жити на сцені. Й саме тому їх гра на сцені – жива.
До себе ми беремо людей, які творять внутрішньо. Це трошки довший процес - вийняти з них на світ Божий те духовне світло, але те, що ви сьогодні бачили – живе мистецтво. Ми не займаємося демонстрацією широких жестів, а презентуємо внутрішній посил. Можна поставити класику – так само Карпенка-Карого зробити на 4 дії, нікому непотрібних, ставити купу монологів – все одно що відкрити книжку й прочитати. А тут – трошки інша інтерпретація, свіжість погляду».
Возз’єднання людей навколо Древа Єдності символізувала собою й презентована у фойє виставка, головним експонатом якої була імпровізована карта нашої держави – єдиної та неподільної України…
Наостанок додам, що прем’єра не відбулася б, якби її показ не було підтримано керівництвом РДА, зокрема, начальником відділу культури, національностей та релігій Дмитром Гончаренком, головою Чабанівської селищної ради Анатолієм Загорульком і головою ГО «Фонд розвитку місцевих громад» Сергієм Тимофєєвим.
Наступна вистава очікується в травні – фентезі-феєрія «Червона відьма», за мотивами Ольги Кобилянської «Відьма». Тож, чекаємо!

Наталка КУЦАК,
фото автора


Назад