04.11.2013
Доля, одна на двох
Який шлях у житті готує доля – не знає з нас ніхто. Та іноді трапляються в ньому дійсно незвичайні, дивні та цікаві, неймовірні речі. Як у братів-близнюків Івана та Василя Маляренків, мешканців Петрівського. Обидва – танкісти, пройшли фронтами Великої Вітчизняної війни, закінчивши її у Берліні. Саме про ці дві, об’єднані в одну, цікаві долі – наша розповідь.

Дід Василя та Івана був родом із донських козаків, примусово переселеного на неосвоєні, пустельні землі Зауралля, в село Іванівку Мендигаринського району Кустанайської області. Сім’я була чималенька: сім душ. Наймолодшими в ній саме й були брати-близнюки.
…Йшов важкий 1943 рік. 17-річні Василь та Іван уже не навчалися, а працювали в колгоспі за дорослих: косилками сіно косили, а на лобогрійках жито та пшеницю збирали. Коли закінчили тримісячні курси трактористів, пересіли за кермо тракторів.
А в жовтні Івана призвали до лав Червоної Армії, Василя залишили в поміч як годувальника. Та батько – Устим Олексійович, котрий свого часу 13 літ відслужив у царській армії та мав три бойові хреста – спротивився, відіслав на фронт і Василя, пояснивши воєнкому своє рішення так: «Вони завжди повинні бути разом – такий закон».
Проводи були скромними – батьки міцно обійняли хлопців, дали по шкільній сумці, а в ній на дорогу – сухарів. Посадили в сани, вкрили соломою, бо дорога була не з легких – близько 90 км до Кустаная – і попрощалися…
Спочатку брати були зараховані до 10-ої школи снайперів на Уралі, місто Чебаркуль, де навчали та загартовували по-суворовськи протягом 9 місяців. Не даремно ж кажуть: «Важко в навчанні – легко в бою. Сам – гинь, а товариша - виручи».
Однак, усередині 1944 року обставини вимагали для фронту артилеристів і їх направили на тримісячні курси в Гороховецькі табори з підготовки командирів гармат СУ-76 (на фронті їх іще називали «прощавай, Батьківщино»).
Маршова батарея для передової формувалася в «пожежному режимі». А оскільки Іван і Василь успішно навчалися, термін перебування на курсах їм було скорочено з присвоєнням звання молодших сержантів і включено до складу роти для отримання бойових машин СУ-76 на військовому заводі.
Все робили поспіхом. Вночі, при строгому режимі світломаскування, лише бойові стрільби проводилися рано-вранці з укриття. Стріляли хлопці на «відмінно» - далося в знаки навчання в снайперській школі.
«На фронт відправляли ешелоном, - розповідає Іван Маляренко. – Ми розташувалися під брезентом, біля своїх СУ-76. Було досить холодно. На все про все мали лише сухий пайок: сухарі та концентрат, який заливали окропом. Воду кип’ятили паяльною лампою, і то – вдень. Вночі ж – суворе маскування. Один тримає лампу, другий – котелок зі снігом. І обпікалися, бувало, коли вагон добряче трусоне».
На території Польщі хлопці були в другому ешелоні, а вже в Німеччині їх перевели в перший ешелон 1-го Білоруського фронту 8-ої гвардійської армії В. Чуйкова, 35-ої гвардійської дивізії 1087 Червонопрапорного самохідно-артилерійського полку. Тут шляхи братів розійшлися - Василя відкомандирували до екіпажу командира батареї капітана Синюкіна, Івана ж призначили командиром гармати СУ-76 до екіпажу командира 1-го взводу лейтенанта Надєждіна.
Перед радянськими військами в ті дні стояло чітке завдання: добити фашистів у власному лігві, підняти Прапор Перемоги над рейхстагом. А для цього потрібно було форсувати Одру та штурмом взяти Зеловські висоти, що їх фашистське командування намагалося перетворити на неприступну для Радянської армії фортецю, де проходила друга лінія оборони від 20 до 40 км укріплень, ДОТів, траншей, тунелів. Фашисти планували відсидітися, дочекатися приходу англійців та американців, щоб здатися їм у полон.
Атака розпочалася о 3:00 годині 16 квітня. Авіація та артилерія 1-го Білоруського фронту кинулася на ворога. Понад 500 тисяч снарядів, бомб, мін в абсолютній темряві несподівано полилося звідусіль. А потім – вперше в історії воєн – могутні прожектори 143-ПВО осліпили ворога, ошелешивши та паралізувавши.
Бійці йшли в атаку під шквальним вогнем, використовуючи прорив для наступу. Але німецько-фашистські війська, отямившись, почали огризатися, тримаючись за кожен окоп, траншею, вулицю, будинок, озеро чи річку. «Перші 4 доби в безперервному наступі, - продовжує Іван Маляренко, - наш екіпаж знищив кілька важливих вогневих точок, у тому числі: 2 танка, 3 БТРа, кілька гарматних і мінометних розрахунків, ДОТів, траншей із піхотою. Снарядів не жаліли – йдучи в атаку, вимагали по 2 боєкомплекти, а це – по 120 снарядів.
20 квітня під час атаки в районі лісового масиву до Трептов парку нашу СУ підірвали протитанковою міною. Вибуховою хвилею нас відкинуло з бойового відділення, я отримав поранення та був контужений. Однак, отямившись, підповз до СУ й у відкритому люці побачив безпомічного механіка-водія, сержанта Юшкова, зумів його витягти. Інших – командира та заряджаючого – відразу не примітив.
На Т-34 (без башти) під’їхав зампотех-капітан, записав моє прізвище, гукнув медиків і сказав, що нашу машину загасять, але відновити її не вдасться. І додав, що мене представлять до нагороди за те, що врятував життя товаришу. З братом зустрівся вже у медпункті. А за кілька днів до нашої палатки прийшли офіцер із механіком з пропозицією – для нас обох – ввійти до складу новоприбулої ІСУ-152. На цій важкій самохідці-гаубиці ми вели вуличні бої у Берліні, за що я був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня». Василь також був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора та орденом Червоної Зірки як командира гармати СУ-76.
…А 2 травня 1945 року Берлінський гарнізон припинив оборонятися – столиця Німеччини пала. Вулицями розбитого, зруйнованого фашистського лігва проходили колони полонених ворожих солдат, котрі ще не так давно мріяли про світове панування. Радянська армія здолала ворога, захистила свій народ, звільнила Європу та світ від фашистського рабства!
Невдовзі Іван і Василь саме в переможеному Берліні зустрілися зі старшим своїм братом Максимом, який теж брав участь у цій операції в складі тієї ж таки 35-ої дивізії як капітан спецпідрозділу саперів і мінерів.
Війна скінчилася… Та ще 4 роки брати прослужили у ГСВГ, у 1949-му були відкомандировані в Київське Червонопрапорне військове училище самохідної артилерії ім. М. В. Фрунзе, яке закінчили з відзнакою. Як взірцеві офіцери, були залишені там же навчати курсантів.
Василь віддав військовій службі 32 роки свого життя, Іван – 26. кожен має по два сина, внуків та правнуків. І – безліч високих державних нагород:
Іван Маляренко – орден Слави ІІІ ст., два ордена Вітчизняної війни І ст., орден Богдана Хмельницького, медалі «За взяття Берліна», «За Перемогу», «За бойові заслуги» та ювілейні – всього близько 15-ти.
Василь Маляренко – орден Бойового Червоного Прапора, орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни ІІ ст., медалі «За відвагу», «За взяття Берліна», «За Перемогу» та інші – всього 20.
Указом Президента України від 1 жовтня 2013 року за вагомий особистий внесок у розвиток ветеранського руху Івана Устиновича Маляренка - члена президії ради організації ветеранів Києво-Святошинського району - нагороджено орденом Богдана Хмельницького II ступеня, а Василя Устиновича Маляренка - члена ради Київської обласної організації ветеранів – нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Наталка КУЦАК

Назад