08.08.2013
Перший сільський голова Личанки відсвяткував свій 90-літній ювілей
 Перший сільський голова Личанки відсвяткував свій 90-літній ювілей Якщо переглянути історію нашого району, можна взнати доволі цікаві деталі. Чимало їх є і в історії утворення Личанської сільської ради як самостійної територіальної одиниці.

Хтось, можливо, не знає (а хтось і не пам’ятає), що Личанська сільська рада була розформована 10 квітня 1972 року рішенням Київського облвиконкому, а саме село було підпорядковано Шпитьківській сільській раді.
Але так тривало недовго. Знайшлася в Личанці особистість, яка підтримала громаду й ініціювала від’єднання села, повернувши все на свої місця у 1994 році. І саме йому – Володимиру Івановичу Спасіченку – завдячує Личанська сільська рада другим своїм народженням.
Скромний і непосидючий – так про нього скажуть односельці. Впертий – так про нього відгукнеться дружина Анастасія Григорівна: любляче, тепло…
Народився тут же, в Личанці, навчався в початковій школі, закінчив Шпитьківську середню школу, аж тут 22 червня 1941 року почалася війна. Німці наступали дуже швидко, і випускники залишилися на окупованій території. В 1943 році при визволенні Києва був призваний в діючу армію. Це був час завершення першого та початку другого етапів наступальних операцій за визволення України від німецько-фашистських загарбників. Призваний спочатку в 22 механізовану бригаду (був командиром відділення) 31-го танкового корпусу 1-го Українського фронту, за тим переведений розвідником до 237-ої Червонопрапорної ордена Суворова та ордена Богдана Хмельницького танкової бригади.
Разом із однополчанами пройшов славний бойовий шлях: визволення Києва, розгром німецьких сил в районі Корсунь-Шевченківського. Далі були бої за західну Україну, південно-східні райони Польщі, форсування Вісли в районі Сандомира, захоплення плацдарму на її лівому березі… З сандомирского плацдарму в січні 1945 року з'єднання фронту завдали ударів по противнику в напрямку Одеру, форсували його і перенесли бойові дії на територію Німеччини. У лютому - березні 1945 року війська фронту звільнили Нижню і Верхню Сілезію, вийшли до річки Нейсе і зайняли вигідне положення для наступу на Берлін. У квітні - травні 1945 року з'єднання фронту брали участь в операціях із взяття Берліна та розгрому угруповання противника в Чехословаччині.
Дійшов до Берліну Володимир Іванович уже у складі 65-ої мотострілкової дивізії старшим кулеметником полку. За бойові заслуги нагороджений двома медалями «За відвагу», трьома орденами Великої Вітчизняної війни (два – ІІ ступеня, один – І ступеня), медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні»…
Але і в мирному житті Володимира Івановича знайшлося місце для трудового подвигу. Мобілізований молодшим сержантом у 1946 році, повертається в Україну, де вже через рік стає студентом Київського механічного технікуму. У 1950 році був прийнятий на посаду начальника механічного цеху міста Славути.
Свою трудову діяльність продовжив на київському заводі «Маяк». Саме тут у 1947 – 1948 роках було налагоджено випуск перших патефонів, а у 1950 році було розпочато впровадження у виробництво стаціонарні магнітофони «Днепр-2» і «Днепр-3».
Підприємство не стояло на місці, а активно розвивалося. У всіх найновітніших розробках того часу брав участь і Володимир Іванович. Саме тут у 1954 - 1956 роках випускаються перші радянські телевізори «КВН» і «Рекорд», радіоприймачі, динамічні гучномовці. Та він не лише плідно працює, а й із 1961 року продовжує навчатися на вечірньому відділенні Київського політехнічного інституту.
А у 1963 році, після реконструкції та введення в дію нових виробничих потужностей, у виробництво впроваджується нова серія транзисторних магнітофонів серії «Маяк»: «Маяк-201», «Маяк-202», «Маяк-203», «Маяк-204» і «Маяк-205». Перший в країні магнітофон, який відзначили знаком якості, був «Маяк-203», а моделі «Маяк-001» у 1974 році була присуджена золота медаль на міжнародній виставці.
Саме у цей період, разом із групою розробників нових моделей, Володимир Іванович бере участь у соціалістичних змаганнях, всеукраїнських, міжнародних виставках. За свої досягнення має два знака «Переможець соціалістичного змагання» у 1973 і 1974 роках, а за успіхи в розвитку народного господарства СРСР був нагороджений бронзовою медаллю. Це був всього-на-всього 1962 рік, а нагороду Володимир Іванович отримав саме за розробку… пульта управління до телевізора!..
Вийшовши на пенсію, повернувся разом із дружиною в рідну Личанку. Та спокійно йому не сиділося, хоч і мав на той час 73 роки. Розпочав активну роботу з відродження Личанської сільської ради – село, на відміну від Шпитьок, існувало на залишковому принципі, і перспектив на власний розвиток не мало.
І таки свого домігся: «Тоді я ще не був головою сільської ради, а розпочав газифікацію села. Збудували будиночок (ГРП), обладнали устаткуванням, а труби, деякі прилади виписував на заводі, де раніше працював. Світла пам'ять і дяка - Михайлу Петровичу Спасіченку, який на той час працював в Інституті газу і зумів частково змінити вже затверджений  проект, включивши обов’язкову газифікацію Личанки,» - розповідає Володимир Іванович. Я душу свою віддавав, щоб людям допомогти, зробити їм добро».
Перше приміщення сільської ради розташовувалося у нинішній будівлі сільського клубу: частину приміщення займала сільрада, іншу – сам клуб. А нове будували всією громадою: хто вікно дістане, хто цеглу, хто – пісок… «Наші люди садили дерева в лісі, - додає Анастасія Григорівна, - то заробили деревину і обміняли на цегельному заводі на цеглу, будували ж свої односельці-будівельники. Жителі села досі пам’ятають, хто чим тоді допоміг: буває, коли підійдуть, згадують, як гуртом розбудовували село…»
А потім, посміхаючись пригадала: «Він не додому все ніс, а з дому – навіть віника, і того в сільську раду заніс, аби для громади було. А премію, яку отримав до бронзової медалі, всю витратив на… подарунки. І навіть розсердитися на нього не могла ніколи, бо добра в нього душа – добра до людей…»
Саме при Володимирі Івановичу розпочато було роботи по асфальтуванню доріг. У сільраді пропадав зрання до ночі, родина його майже й не бачила – адже так хотілося йому все встигнути зробити, скрізь побувати, всім допомогти… І ще – свято вірив: «Якщо більшість людей голосує за якусь добру справу, я завжди йшов на допомогу…»

Назад