06.08.2013
І квітне душа, оповита піснею
І квітне душа, оповита піснею Перехожому, котрий зустрінеться на вулиці з цією чепурною, веселою жіночкою, у якої в очах пломениться любов до життя, ніколи навіть не спаде на думку, що їй не 60-т і навіть не 50-т років, а… 90. Вона й сама не відає свого секрету довголіття, хоча все своє життя – щоб там не було – співає…

Родом із Шпитьок, Олександра Сергіївна Дзюбенко мала не таке вже й легке життя. Народившись квітучою весною 1923 року в багатодітній родині, змалку вбирала душею… пісню. Серед найяскравіших спогадів – саме пов’язані з нею. І найперший – золотий іконостас місцевої церкви, збудований на кошти меценатів Терещенків. Пам’ятає, як іще малесенькою, здивовано й допитливо вдивлялася у кожну його деталь…
Голодний 1933-й переживали тяжко. У комуні варили затірку й отримували на кожного члена родини по 200 г хліба - і так рятувались від голоду. Батьки Олександри Сергіївни все життя пропрацювали в колгоспі. А вона, закінчивши курси трактористок на «відмінно», вийшла заміж за чудового личанського парубка та оселилась із ним на його батьківщині. Пропрацювала на тракторі лише три місяці, як розпочалася Велика Вітчизняна війна.
«Наші літаки налітали зненацька, аби ми не збирали німцям хліб на полях. А робити це все одно мусили - окупанти змушували працювати нагайками, - згадує Олександра Сергіївна. - Відступаючи у 1943 році, німці розстріляли всіх чоловіків, крім мого – його, мабуть, сам Бог охороняв. Німець із наганом, побачивши мале дитя у нього на руках, перехрестився і вибіг хутко з хати».
Того ж таки 1943 року чоловіка Олександри Сергіївни призвали в діючу армію. Доки тривала війна, працювала з жінками в колгоспі: збирала зерно, молотила, вантажила на машини, скирдувала солому, косила та сушила сіно для худоби – скільки було сил і мочі, допомагала фронту.
У 1945 році, восени, стало легше: з фронту повернувся чоловік, аби забрати сім’ю в Мукачеве, де його залишили на військовій посаді. Там і прожили цілих два роки, там у сім’ї Дзюбенків і народився другий синочок.
З 1956 року Олександра Сергіївна пов’язала своє життя з медициною саме в Личанці, і наставником її у цій відповідальній справі стала справжній фахівець своєї справи, чудова жінка, лікар від Бога - фельдшер-акушер Марія Дегтяренко. У 1958 році, хоч і перенесла дуже тяжку операцію, продовжувала працювати на совість: робила перев’язки, уколи – амбулаторію завжди в районі була взірцевою. Так пролетіло непомітно 29 років життя.
«А потім я пішла на підвищення, - посміхаючись, продовжує Олександра Сергіївна далі, - до Києва на станкозавод прибиральницею, бо дуже хотілося заробити вищу пенсію. Все життя при цьому проспівала в сільському хорі, де багато років була солісткою під керівництвом А. Безугленка, пізніше – А. Коломійця, який одного разу організував нам поїздку на Черкащину, у своє рідне село. На все життя запам’яталося те красиве, тепле, душевне спілкування.
Власне життя не можу назвати безхмарно-щасливим. Було в ньому всього: з гіркотою згадую страшні роки голоду, сумом і болем – часи війни та похоронки, сльози вдів і сиріт… Радість мала від своєї родини, діточок, яких у мене було аж четверо, онуків і правнуків, праправнучки… Співала для людей усеньке своє життя, лікуючи власну душу й бажаючи того й людям… Пригадую, з якоїсь причини не змогла втрапити в сусідню Дмитрівку з хором, то переказували, що люди там шкодували: «Жаль, що Саня Дзюбенко не приїхала – ми ж її так слухати любимо…»
Замислилась на хвильку… Ніби пригадувала щось далеке-далеке та дуже важливе, а потім продовжила: «Якщо говорити про довголіття, то ми з моїм чоловіком, Василем Олексійовичем, прожили подружнім життям уже 73 роки. А йому скоро – 92 роки. Мій батько прожив 97, то я, мабуть, вдалася в нього.
Був у моєму житті дивний випадок, коли, співаючи пісню, я ніби вгадала-напророкувала студентці-випускниці, яка в інституті ім. Богомольця мала мені видалити зуб для подальшого протезування, долю. Ту пісню я співала на прохання одного з лікарів: «Хоч він багатий і красивий, та любить карти ще й вино, а тебе любить, сиротино, з ним тобі щастя суджено». На мене здивованими очима дивилася вся група студентів-випускників, а я закінчувала пісню: «…і ти, дівчино, не гордись, йому низенько поклонись…». Засяяли посмішками обличчя молодих людей у білих халатах, слухаючи цю пісню.
Чи хочеться мені ще співати у 90 літ? Ще й як! І я співаю, та вже не так часто. Люблю Україну нашу, її людей, радію кожному прожитому дню…»

Олександра ЛЯЩЕВСЬКА,
Наталка КУЦАК

Назад