27.02.2013
Неспокійні серця
Неспокійні серця Велика Вітчизняна війна… Пекуча рана, що болить досі чи не кожній українській родині. Ті, хто був до неї причетний, проявляв чудеса героїзму, стійкості, мужності, б’ючись за кожен клаптик рідної землі до останньої краплі крові, вистояв і переміг. Серед них – і Микола Лобода.

Про його життя можна написати окрему книгу, зняти фільм, створити радіопрограму, адже розповісти може чимало і в усіх подробицях, бо досі має добру пам’ять, гострий розум, а головне – жагу до життя.
Микола Васильович - знана і шанована людина у Шпитьках. У воєнне лихоліття доводилося йому відстоювати волю рідної землі, потім - брати активну участь у відбудові рідної держави. Чітко та ясно досі пам’ятає, як минала юність і в серце врізалося страшне слово «війна», як до останнього стояв на полі бою за Вітчизну, а потім повернувся додому... Народилися діти, онуки... І скоро розцвіте на його подвір'ї вісімдесят сьома весна...
Тисячі фронтових і мирних доріг вплелися стрічкою в долю цієї людини. А скільки довелося пережити! Яскраве свідчення тому - бойові нагороди: орден «Вітчизняної війни» ІІ ступеня, два ордена «Червоної Зірки», орден «За мужність». А ще - погляд: світлий, мудрий, сповнений життєстверджуючої перемоги, гідності, віри та надії. І щира, добра душа, відкрите серце, незгасний оптимізм і життєлюбство...
Народився Микола 1926 року в селі Озерки Новосибірської області Доволенського району. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, лише закінчив 7 класів. А вже у 1943 році його, разом із двома односельцями, викликав до себе воєнком і направив на курси підготовки молодого бійця. Місяць – і Миколу призначають начальником всеобуча, тих двох – командирами відділень.
Навчав і таких, як сам, і перенавчав досвідчених. Доки у грудні того ж таки року не був відкомандирований доправити групу зі 130 чоловік до 33-го стрілецького піхотного полку 2-го батальйону, що базувався у Красноярську. Вагони були переповнені – було дуже багато поранених. Прибули на місце, отримали пайок, передав людей і… попросився залишитися.
Навантаження було чимале. У травні 1944 року прийняли присягу, отримали військові звання. Готувалися до від’їзду на фронт. Та ось у сусідньому батальйоні тих, хто більш-менш розумівся на техніці, набирали до танкової частини. Так колишній тракторист-самоучка влітку 1944 року потрапив до Нижнього Тагілу, у 19-ту танкову школу, де у грудні закінчив навчання командиром танкової гармати. Далі – фронт…
Проїздили через ущент розбитий Харків. На вулицях - лише жінки з гвинтівками охороняли вцілілі об’єкти. В ешелонах їхали напівголодні…
У невеличкому містечку під Львовом, недалеко від фронту, і розташувався 2-ий танковий батальйон 14-ої гвардійської Житомирсько-Шепетівської танкової бригади 4-го гвардійського ордена Леніна червонопрапорного Кантемирівського танкового корпусу, у складі якого далі й пройшов усю війну. Заходили в глибокі рейди на території Польщі, розраховуючи на несподіваність і блискавичність удару, громили фашистів, а потім поверталися назад.
12 січня 1945 року 1-й Український фронт, до складу якого входила й Кантемирівська дивізія, перейшов у наступ. Після артпідготовки почали заглиблюватися в тил ворога. Назустріч – жодної живої душі, лише понівечена техніка. Далі почали траплятися польські села, відстрілюватися німецькі танки.
«Зупинилися, - розповідає Микола Васильович. – Танк командира був підбитий, хоча ревів на всю округу. Заглянули в середину, а там – лежить командир танка, руки звісив… Убитий. Я заліз усередину, заглушив мотор. І відразу ж чую - удар у корпус. Обійшлося. Тільки від удару снаряда повідлітали прибори.
Далі вже до самого вечора нас ніхто не чіпав. Два «фердинанда», що обстрілювали радянські танки, було підбито. Прибули в невеличке містечко. А там – сила-силенна кинутої німцями зброї. І харчів. То хлопці як накинулися… Печиво, крупи ховали, де тільки могли. Замполіт бігає, лається: «Не беріть, це ж мародерство! Тут є кому все це підібрати! Взяли собі трохи, щоб поїсти, то й добре!»… Замаскували машину, виставили вартових, і до ранку переночували спокійно.
Потім зайняли Катовіце, в Польщі, і пішли з другим ешелоном. Він у бій не вступає – на підхваті. Попереду – міст. Дивимося: що таке? Комбатівська машина, що була на мосту, опустилася разом із ним на дно, задравши дуло догори. Зупинилися. Визираємо - німці. Внизу, на березі цієї річечки, метрів за 15. І на нас направляють фаустпатрон. Швиденько направляю гармату і вціляю розривним снарядом прямо в їх гущу.
Чую – знов б’ють. Звідки – зрозуміти не можу. А у нас колона в десять машин, і всі по черзі горять. У чому річ? А на високій скелі, що нависала над нами, – гармата, з якої німці й вели обстріл по нашим машинам.
Отримав наказ розвідати обстановку. Відбігти від танка встиг буквально на метрів 20, коли пролунав вибух і у танка від прямого попадання відлетіла башта. Окрім мене, вискочити встиг лише командир, та відбіг недалеко – вбило. Я його притрусив снігом, а сам відчуваю – щось не те: з вуха кров тече. Перетинка лопнула.
Спускаюся в долину, куди в хатину зносили наших поранених танкістів. І тут зустрічаю Женьку Голованіна, чорноморського десантника, що також брав участь у наступі. Життєрадісний був хлопець. З ним пішов шукати командира батальйону.
От Женька з автоматом попереду, я – за ним. А чую погано. Коли той махає рукою: стій! Зупинилися. Дивлюсь – хатинка, дрова штабелем складені, у дворі підводи стоять, мінами навантажені, поруч – німець із автоматом. Побачив Женьку, і тікать. А Женька обійшов сарайчик, до якого побіг німець – вже сіріло, скоро мав ранок розгорітися – і німця трофейним штиком й порішив. Той, мов мішок, на землю беззвучно й впав.
Підійшли ближче, тихенько у вікно зазираємо. На печі стара бабця сидить, каганець ледь тліє, а на соломі долі сплять власівці. Усі – кремезні, вгодовані. Женька й каже: «Давай підіпремо двері поліном – коли виб’ють та тікатимуть, ти їх поодинці й розстріляєш. А я їх через вікно гранатами закидаю». Так і зробили – про бабцю не думали, вона вже своє віджила, зате ми чимало життів могли зберегти іншим...
Закінчили, чуємо – хтось міцно лається по-нашому. Дивимося: неподалік нашого командира, Хамова, фельдшер на плащ-палатці дотягти до медпункту намагається. То ми йому підсобили. Хамов, коли падав у танку, переламав обидві ноги… От так то…
Донесли до медпункту, я до лікаря – допомагай, лікуй. Анестезії – ніякої. Так, по живому, й виймали осколки, так само й зашивали… Всіх без винятку. Аж допоки перев’язувати буде чим. Важко поранених рятувати взагалі досить тяжко було…»
Правда війни… Багато чого може ще розповісти Микола Васильович. І про те, як через лінію фронту за допомогою звичайнісіньких польських спекулянтів поранених товаришів перевозили, уникнувши розстрілу німцями на польській території та будучи обстріляними своїми ж на передовій. І про те, як, вийшовши з оточення, довелося тримати в руках похоронку, яку ще не стигли відправити матері. А ще про те, як вийшовши з оточення, вдалося уникнути сталінських концтаборів…
І що посеред війни йшло систематичне навчання особового складу майбутніх танкістів – екіпажі постійно були недоукомплектовані, не вистачало командирів танків, взводів, батальйонів, дивізій… Вивчили тактику бою за тиждень-два – і гайда перевіряти її на практиці… І про те, як на очах гинуть друзі.
Війну закінчив гвардії сержантом, командиром танку. У Кантемирівській дивізії прослужив до 1950 року. Потім два роки працював учителем Озерківської школи, ще три роки – Першотравневої середньої школи Краснодарського краю. Брав активну участь у відбудові країни в післявоєнні роки. Був і будівельником, і різноробочим, і до керівних посад дійшов – на пенсію вийшов начальником тресту «Запсибспецавтоматика» в Новокузнєцьку. Доки у 1980 році не переїхав у Шпитьки, до дочки, де влаштувався на роботу старшим прорабом на будівництві Шпитьківського радгоспу. З 1998 року очолює ветеранську організацію в Шпитьках.
Ветерани його поважають за те, що він постійно турбується про них, переймається їхніми клопотами, соціальним захистом ветеранів і увічненням пам’яті загиблих героїв війни.
От такі вони, наші ветерани, герої – й нині неспокійні серця…

Наталка КУЦАК,
фото з архіву М. В. Лободи та автора






Назад