18.02.2013
Ти в нашому серці, Афганістан…
Ти в нашому серці, Афганістан… Традиційно 15 лютого, в цей трагічний і водночас світлий день, старшокласники та педагоги Вишнівської ЗОШ № 3 в актовій залі чекають гостей: воїнів-інтернаціоналістів, ветеранів Великої Вітчизняної війни, представників міської влади та всіх бажаючих – цього разу, щоб урочисто відзначити 24-ту річницю з дня виведення радянських військ із Афганістану. І вшанувати пам'ять тих, хто поліг у зонах конфліктів на територіях інших держав.

У залі – тихо... Тільки з екрану діапроектора до зали вривається правда – документальні кадри про ту страшну, ніким не оголошену, війну. На екрані – Афганістан, що приніс тисячам українських юнаків смерть, каліцтва, а їхнім матерям, дружинам, нареченим – роки душевних мук і невтішного горя. І голос учениці, який нагадує, що тисячі цих учителів і юристів, студентів, які любили та мріяли, просто раділи життю пройшли через це жорстоке випробовування. Кожен – по-своєму. У багатьох із них чужа війна відібрала можливість бачити, як зростають їхні маленькі діти, бо повернулися вони додому з поля бою у цинкових трунах. Переважна більшість вцілілих залишилася інвалідами, живе з невиліковними хворобами. Досі 86 українських юнаків ще перебувають у полоні, більшість із яких можна вважати такими, що пропали безвісти...
І – резюме, кадри з кінофільму «9-та рота: «Афганістан – країна, яку ще нікому не вдавалося завоювати…» А далі – слова, що, прориваючи свідомість, вражають у серце: «Більшість батьків, які ховали тіла у цинкових трунах, навіть не мали впевненості в тому, що ховають саме своїх дітей… Де б не служив солдат, навіть на території колишнього Радянського Союзу, він у будь-який момент міг потрапити в Афганістан. Тому й не було спокою ще 10 років у країні, доки тривала та страшна війна, адже в будь-яку мить будь-чий син міг потрапити в Афганістан».
Й хвилина мовчання… Щоб осмислити почуте, оцінити і хоча б для себе самого дати відповідь на те пекуче свідомість питання: навіщо? Чи варто було?.. І згадати тих земляків, перед портретами яких цього дня горить поминальна свіча: Олександра Мішина, пам’ятна дошка якого є на фасаді школи, Степана Недашківського, Григорія Бенчука, Олега Михайлюка, Сергія Ловягіна…
«Щороку 15 лютого, - коментує директор школи Наталія Руденко, - ми збираємося в цій залі і згадуємо про афганську, чужу війну. Війну, на якій були й українці. Наші земляки загинули, а в нас залишилася пам'ять. Саме вона дає нам можливість бути тією нацією, яка пам’ятає свою історію». І - трепетна мить: Наталія Руденко, не приховуючи хвилювання у голосі, надає слово матері загиблого героя Олександра Мішина – Таїсії Андріївні. Не втримати матері сліз, бо її серце досі болить за сина… «Служіть вірно Вітчизні,» - її напутні слова тим поки що учням, котрі принишкли у залі… У присутніх мимохідь навертаються сльози…
Сотні воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами та медалями за ту війну, але найбільша серед них – саме життя. Сьогодення ліквідувало білі плями тих днів, принаймні, відкрило нащадкам імена тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Але ні за яких обставин тінь їхньої провини не повинна падати на колишніх радянських солдат, офіцерів і прапорщиків, які волею долі опинилися на тій страшній афганській війні лише тому, що вони просто виконували військові накази.
Покоління, обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові та моральні уроки тієї героїчної та трагічної афганської війни. На цьому наголосив Олександр Бондаренко, член спілки воїнів-афганців Вишневого: «Війна – не кінофільм і не комп’ютерна гра, де в запасі є до десяти життів і можна грати до безкінечності. Саме тим і страшна вона, бо забирає найцінніше, що є у людини – її життя, яке потім ніхто назад не поверне.
Тому хочу побажати підростаючому поколінню: пробачайте один одному дрібниці, несіть добро, допомагайте людям. Не забувайте, що всі ми – однакові, незалежно від національності, релігійного віросповідання. В результаті кожен матиме свою нагороду. Ми її отримали ціною власного життя. Якби не хлопці, котрі захищали країну на чужій території, невідомо, що було б потім – у той час тривала гонка озброєння на випередження».
Так, не думало, і навіть не сподівалося покоління тих далеких 70-х, 80-х років, слухаючи фронтові розповіді своїх дідів, що їх також із часом - уже їхні діти та онуки - називатимуть ветеранами. Думалось тоді: війна з фашизмом була остання… А нині вже ветерани тієї далекої Великої Вітчизняної війни низько схиляють свої сивочолі голови перед ними.
«Низький уклін вам за ваш подвиг, - під час виступу наголосив ветеран Великої Вітчизняної війни Михайло Авраменко, - Адже війна в Афганістані була складна тим, що не мала фронту. Та вона – теж наша історія, і нащадки повинні про неї пам’ятати».
До його слів приєднався і вишнівський поет Валентин Лямічев: «Мені свого часу пощастило - я не стріляв у людей, був техніком. Та знаю, як це тяжко, коли на твоїх руках помирають друзі – молоді, юні… Нині у багатьох країнах досі ллється кров, наші співвітчизники виконують там миротворчу місію. Та мені соромно за тих, хто йде туди не за покликом серця, а за гроші - вони забувають, що життя не поверне ніхто. І в Афганістані ще досі триває війна – цей край і дійсно ніким і ніколи не був завойований. Олександр Македонський, захопивши лише шматочок, пішов звідти добровільно. Англійці 30 років намагалися там навести адміністративний порядок, і теж потерпіли поразку. А 160 тисяч українців проливали там кров. Я низько їм вклоняюся за ті страшні хвилини, які вони пережили, натискаючи на курок».
Від імені Вишневого міського голови Іллі Дікова привітав зі святом Микола Середюк: «Усім ветеранам, які сьогодні є в цій залі, хочу побажати сил і здоров’я, аби доносити до дітей правду про війну в Афганістані. А школярам – подякувати за таке проникливе й хвилююче дійство. Добре, що про цю війну пам’ятаємо ми. Повинні ще й ви пам’ятати».
Чимало спогадів було того дня, як і напутніх слів підростаючій юні. І час сплив геть непомітно. Та головне – у залі ніхто не лишився байдужим побаченому та почутому…
«Ми щороку чекаємо на вас, шановні ветерани, - напутнє слово директора школи гостям. – І не лише 15 лютого чи на День Перемоги. Приходьте до нас, заходьте до учнів, розповідайте їм історію. Наші діти не жили в той час, та вони запам’ятають все про ці події з ваших слів».
Вони ще прийдуть. Бо знають: їх тут чекають із нетерпінням і радо зустрінуть. І підготують теплу, світлу зустріч. А то й підготують, як сьогодні, її гуртом – самі учні (10-А клас, класний керівник Оксана Терещенко, організатор позакласної роботи Євген Куксін), «Відеоклас-продакшн», Вишнівська організація воїнів-інтернаціоналістів, працівники Вишнівського міського історичного музею.
І в мить завершення зустрічі покладуть свіжі квіти до пам’ятної дошки Олександра Мішина…

Наталка КУЦАК,
фото автора

Назад