01.02.2013
Дитина не має тинятися вулицями – вона повинна самовдосконалюватися
Дитина не має тинятися вулицями – вона повинна самовдосконалюватися Це – правило життя для Олександра Попова, чемпіона світу та України з кікбоксингу 2007 року, майстра спорту міжнародного класу, нині - керівника гуртка «Кікбоксінг» Вишнівського центру творчості дітей та юнацтва. Займаючись на базі Петропавлівсько-Борщагівської школи, вже понад рік не просто виховує спортивну еліту України, а й веде цих дітей по життю за собою, стимулюючи до самовдосконалення.

У його гуртку безкоштовно реалізувати свої приховані можливості, амбіції та мрії може кожен: і першачок, й одинадцятикласник не лише з Петропавлівської Борщагівки, а й Боярки, є навіть уродженці з Немішаєво та Українки – навчаються в київських коледжах, а кікбоксингом займаються саме тут. У кожній групі – діти з різним досвідом: хтось прийшов уперше, а хтось вже й займав перші місця на міжнародних змаганнях. За словами Олександра Володимировича, така «перетасовка» не випадкова: відбувається обмін навичками, досвідом, і новачкам легше призвичаюватися до режиму й вимог тренувань. Окрім того, краще починають усвідомлювати, що конкретно хочуть отримати від занять: добре володіти власним тілом, вміти захищатися, чи опинитися на вершині спортивного Олімпу. Та найголовніше – вони не вештаються у вечірній час вулицями, не встругають у бійки, бо починають свідомо розуміти, що боротьба не повинна породжувати насилля.
«Ми не спортивна школа – участь у змаганнях діти беруть добровільно, за бажанням, - розповідає Олександр Попов. - І це для мене – найголовніше. Всі негативні емоції, які можуть зібратися протягом дня, вони «вихлюпують» тут, у залі. Крім того, я постійно працюю над тим, щоб кожен із них зрозумів: не можна використовувати навички, отримані у нас, проти когось.
Якщо ж іноді хтось і поводиться не зовсім адекватно – нагрубіянить партнеру чи ще щось – він має вибір: додаткове фізичне навантаження чи назавжди покинути гурток. Зазвичай, обирають другий варіант. Тим більше, що я, як керівник, сам не бачу сенсу давати дітям такі знання, які б нашкодили оточуючим.
До початку занять ми налаштовуємося, відпрацьовуємо план, потім залишаємося ще ненадовго - обговорити, чого ми навчилися і для чого саме. При чому, кожен говорить про те, що має на думці.
Також ми проводимо контрольні тренування в залі – запрошуємо кваліфікованого суддю, наприклад, міжнародної категорії, лікаря. Діти надають медичні довідки про стан здоровя, страховку – все офіційно і згідно правил. Навіть уже це їх морально дисциплінує».
Гуртківці намагаються, по можливості, не пропускати жодне зі змагань. Але, так як фінансування недостатнє і юні спортсмени, зазвичай, їздять за батьківські кошти (щоб поїхав один спортсмен, «скидаються» всі), обирають ті, що найближче регіонально: Хмельницький, Бровари тощо. Минулого року стали учасниками чемпіонату України, який проводило в Євпаторії міністерство молоді та спорту, на Міжнародному турнірі у Феодосії, де вихованець Олександра Сергій Лушковський зайняв ІІ місце. В Броварах, на Всеукраїнських змаганнях з Кубку України в жовтні минулого року той же Сергій Лушковський зайняв ІІ місце з фулл-контакту (повний контакт без обмеження сили удару), Олексій Федосенко – ІІІ місце з лайт-контакту (контакт із обмеженням сили удару), а Денис Геращенко – І місце з фулл-контакту. Щоб потрапити до збірної України, йому залишилося лише виграти чемпіонат, який проводитиметься навесні цього року.
Вихованців, які неодноразово перемагали на змаганнях обласного, всеукраїнського та міжнародного рівнів у Олександра Попова десятеро, всі вони – кандидати на отримання стипендії голови райдержадміністрації.
Поруч із Олександром кожна дитина почуває себе Особистістю. І саме це відчуття стимулює її створити щось хороше, оригінальне, що поведе за собою інших. Так, один із них створив власну групу гри на гітарі, і тепер жодне шкільне свято не обходиться без неї. Інший – тенісну команду. І таких прикладів – чимало.
До речі, бажання організувати однолітків для гри в теніс виникло саме «з подачі» Олександра Попова…
Зазвичай, літо – час самовідновлення для спортсменів. Він може бути як активним, так і пасивним – за бажанням. Але для тих гуртківців, які залишилися вдома, Олександр Володимирович організував ігри у футбол, волейбол, баскетбол, настільний теніс, запросивши на громадських засадах тренерами колишніх однокурсників Національного університету фізичного виховання та спорту України.
Та от проблема – грати не було де. Єдине місце, де можна було б – «нічийна» територія, лісо полоса над ставком, що слугує у селі таким собі парком. Колись там була база з підготовки спортсменів – з об лаштованим футбольним полем, волейбольним майданчиком, брусами, турніками. Але коли Олександр із гуртківцями прийшов туди, то побачили, що цього всього вже там немає – розламали. Натомість скрізь «світили» купи сміття. І Олександр запропонував дітям все відродити, на скільки можливо. Ті спочатку відмовлялися – мов, знову все знищать. «Можете не приходити, - відповів тренер, - я зроблю все сам». В призначений день більша половина його вихованців таки зібралася з інвентарем, поприбирали сміття, встановили футбольні ворота, бруси, турнік, лавку, вбили гачечки, щоб можна було почепити одяг за потреби.
Час від часу там наводили лад, влаштовуючи суботники. А потім у них з’явилися однодумці, котрі часто приходили сюди побавитися з дітьми чи просто відпочити. Тепер уже коли хтось приходить на пікнік, то забирає сміття із собою, і знов – чисто.
«Я завжди мріяв не просто створити спортивну команду, - відверто говорить Олександр, - а згуртувати дітей між собою, щоб вони спілкувалися між собою й за межами зали, підтримували один одного, не вешталися вулицями без діла, не мали шкідливих звичок. Частково мені вдалося – кістяк такої групи є. Іще одне, що важить для мене понад усе - щоб кожна дитина розвивалася різносторонньо. Я дивлюся зараз на своїх, і знаю: час не витрачено даремно – всі вони буквально виростають у мене на очах, у них відсутній внутрішній негатив до життя. Натомість, до всього ставляться спокійніше, мудріше, я б сказав. До нових справ беруться з натхненням. Вони не змагаються між собою – вони діляться один з одним своїм успіхом, співпереживають».

Назад