22.10.2012
ВСІ ФАРБИ ЖИТТЯ - В ГАЛЕРЕЇ ПОЛОТЕН
ВСІ ФАРБИ ЖИТТЯ - В ГАЛЕРЕЇ ПОЛОТЕН Древні казали: "Справжній талант - багатогранний". Це в повній мірі стосується боярського художника Володимира Петровича Ігумнова, виставка робіт якого працювала в Боярському краєзнавчому музеї...
Конструктор, дизайнер, різьбяр, художник… Здається, немає жодного напрямку творення краси, в якому не проявив би себе цей напрочуд талановитий чоловік. То хто ж він, цей художник-чарівник, майстер пейзажного живопису, який не пейзажі, а саме життя зумів перенести на свої полотна?

Наша довідка
Народився Володимир Петрович у 1936 році в Монголії, в сім'ї емігрантів. Батьки - Петро Григорович та Марія Андріївна - опинилися в чужій країні в зв'язку з тим, що дід Григорій Ігумнов був отаманом забайкальських козаків. Саме тому в сталінські часи був репресований, а його діти, змушені були виїхати до Монголії разом з іншими козаками. Батько працював теслярем, мати була домогосподаркою. В родині виховувалося семеро дітей.
У 17 років, по закінченні школи, Володя Ігумнов переїхав в Росію до старшого брата та оселився в Красноярську. Працював на заводі "Красмаш" ковалем.
У 1955 році був призваний на військову службу, служив в Хмільнику, потім в Угорщині інструктором автошколи. Після армії повернувся в Красноярськ та вступив до політехнічного інституту на автомобільно-дорожній факультет. Саме тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною, родина якої була евакуйована до Красноярська з Києва у 1941 році…
Закінчивши навчання в інституті, з 1964 року Володимир Петрович працював на заводі інженером-конструктором. А в 1969-му зі своєю сім'єю переїхав до України, у Фастів. З 1981 року мешкає в Боярці.
За час трудової діяльності працював на заводі ім. Артема: інженером-конструктором, начальником конструкторського відділу, начальником технічного відділу... А у вільний час не переставав малювати! Бо малюванням захоплювався з дитинства.

Армія як… вчитель малювання!
Знайомлюся з представленими роботами, і мимоволі ловлю себе на думці, що просто так такі полотна не створиш. Тож перше питання - цілком закономірне:
- Володимире Петровичу, чи є в цій колекції роботи, з якими пов'язані надзвичайно сильні враження чи спогади?
- Всі вони для мене - як діти… - замислюється мій співрозмовник. - Та у кожної - своя біографія. Ось хоча б ця. Одного разу, коли ми були на офіцерських зборах, я вирішив зобразити одну місцину. Вийшов ось такий малесенький - 350 на 100 міліметрів - пейзажний образок на шматку картону, який я написав за 15 хвилин. А потім озираюся, і навіть ахнув: з боку ріки заходить по небу широченним фронтом потужна гроза! А на березі… корови! І так мене вразило побачене тоді - чи то логічне поєднання могутності й краси природи і буденності людського життя, а чи отой разючий контраст земного і небесного - й сам не знаю. Та пізніше з'явилася ось ця картина…
- А як взагалі ви почали писати? З чого все почалося?
- З війни і з армії… Мій старший брат пішов на фронт добровольцем, коли йому не було ще й 16-ти років. А невдовзі я знайшов на горищі невеликий портрет Сталіна, написаний братом. Робота мені настільки сподобалася, що я почав малювати: війну, танки, вибухи… В школі вже брав участь у конкурсах. Коли я вже служив в Угорщині, замполіт замовив мені картину на подарунок командиру дивізії. "Яку?" - запитую. "Сам придумай!" І вирішив я перемалювати з репродукції картину Непринцева "Відпочинок після бою" за мотивами "Івана Тьоркіна". Натягнули простирадло, і я почав писати… Картину вручали разом із замполітом… А через 10 днів до частини приходить наказ: "Надати 10 діб відпустки!", причому це - без врахування дороги! Подія нечувана для всієї частини. Та замість відпустки потрапив я до… шпиталю!
- Як то так?
- Адже я ще й боротьбою займався. Зламав ногу, потрапив до госпіталю. Приїжджає замполіт: "Ну що, Ігумнов, можеш малювати?" "Та не знаю… Спробую…". Через тиждень мене виписали й у складі команди художників відправили оформлювати музей… Ось так, уривками і потроху, вчився…
Як зізнається Володимир Петрович, він, інженер за освітою, писав виключно у вільні години. Саме тому на портрети чи жанровий живопис просто не було часу. На відміну від більш доступного пейзажу.

Курйоз як другий бік
медалі визнання…
- А от на республіканську виставку, яка проходила в Києві в 1989 році, я потрапив виключно завдяки… курйозу!
- Тобто? - дивуюся.
- Одного разу запросив я на свою виставку мистецтвознавця, - розповідає Володимир Петрович. - Прийшла пані Черногородова, подивилася… Сподобалося все. Тому й запросила мене взяти участь в республіканській виставці художників-аматорів, яка проходила в Києві в 1989 році. Я, звісно, погодився. Відібрали три роботи…і просто замучили дзвінками: "Ви - професіонал, а виставка - для аматорів!" Ледве довів їм, що я - таки аматор живопису. А прийшовши на виставку, своїх робіт… не знайшов! Поки не показали, де вони висять - не бачив. Чому? Бо вони спокійні, ненав'язливі…
Після цього роботи Володимира Петровича поїхали на аналогічну виставку до Москви.
- Отак до вас і прийшло визнання?
- Та ні, що ви! Справжнє визнання прийшло до мене… біля боярської калюжі, - весело сміється мій співрозмовник.
- Жартуєте?
- Ні, цілком серйозно. Одного разу вирішив я зимовим повітрям подихати, й своє художницьке причандалля з собою на прогулянку захопив. Пам'ятаю, ще сніг лежав, а посеред дороги - величезна калюжа! Звідки взялася - хто зна. А навколо - дерева у важких снігових шубах, і сонячні промені виграють на них коштовними самоцвітами. Красиво. Став я, пишу. Аж тут наразі лижник мимо пробігає. Зупинився, відсапується. Подивився на калюжу, на дорогу, що біжить кудись і губиться в засніженому лісі, на мене, головою туди-сюди покрутив. Над калюжею, в якій вся та краса віддзеркалилася, схилився. А тоді й каже: "Стільки років живу в Боярці, та ніколи не помічав, як тут красиво!" От, мабуть, саме тоді й подумалося: щоб побачити красу в звичайній калюжі, треба бути художником. А ким же треба бути, щоб показати ту красу іншим?..

Пряма мова
Відповіді на це питання звучали в оцінках відвідувачів виставки. Та особисто мені чомусь найбільше запам'яталися слова іншого боярського художника - Олександра Висоцького:
- Є душевність, а є просто душа... Можна полюбити фарбу, а чи шматок онучі, на якій тією фарбою щось собі малюєш... А можна полюбити те, що ти робиш, і те, як ти це робиш. І от саме цей момент, який відчувається в кожній роботі - це просто блискуче! Ви лишень погляньте: та тут кожна травинка жива! А як відпрацьований кожний сонячний промінчик! І в кожному листочку - шматочок сонечка: живого і лагідного, немов з дитинства…
Що ж до виставки у боярському краєзнавчому, то на ній представлені роботи різних років. І мабуть, саме в цьому найбільша цінність експозиції. Адже ця виставка - своєрідний творчий звіт майстра. Який має пробудити творчий вогник і в наших душах.
То в чому ж незвичайність і надзвичайність пейзажних полотен Володимира Петровича Ігумнова? Мабуть, у надзвичайно спокійній і при цьому дуже живій манері, в якій виконана кожна робота.

Заключний штрих до портрету
То звідки ж та теплота і ніжність, якою дихає кожна робота? Мабуть, від простої житейської мудрості. А ще, мабуть, від… золота! Від того щирого і безцінного сонячного злата, яким зігріте все життя Майстра. Адже зовсім недавно подружжя Ігумнових відсвяткувало своє золоте весілля…
Радислав КОКОДЗЕЙ,
фото автора

Назад